Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- Як ся маєте? - привітав я його й потис руку, після чого ми рушили вулицею.- Ви, я бачив, мене помітили.

- Помітив вас, містере Піп? - відказав він.- Звичайно ж, я вас помітив. Але хто там був ще?

- Хто ще?

- Це страшенно дивно,- сказав містер Вопсл, і на обличчі у нього знову з'явився розгублений вираз,- але я міг би поклястися, що то він.

Стривожившись, я попросив містера Вопсла пояснити, що він має на думці.

- Я от не знаю, чи звернув би на нього увагу, якби вас не було,- сказав містер Вопсл усе так само розгублено,- але думаю, що, мабуть-таки, звернув би.

Я мимоволі оглянувся на всі боки, як уже звик робити дорогою додому,- бо від цієї загадкової мови мене обсипало морозом.

- О ні, його близько не може бути,- сказав містер Вопсл.- Він вийшов ще до кінця вистави, я бачив.

Небезпідставно припускаючи, що за мною стежать, я запідозрив навіть цього бідолашного актора. Я подумав, а чи не заманюють мене в пастку, щоб вивідати щось? Тим-то я тільки глянув на нього, коли ми йшли разом далі, але нічого не сказав.

- Мені чомусь здалося, що ви прийшли з ним, містере Піп, та потім я побачив, що вам і невтямки, хто то сидить за вами, немов привид.

У мене знов мороз пробіг поза шкурою, хоч я таки не озвався, адже цілком могло бути, що цими натяками хотіли витягти у мене згадку про Провіса. Але що сам Провіс не міг бути в театрі - я ні на хвильку не сумнівався.

- Я бачу, ви не розумієте, містере Піп. Справді. Бо ж таки це дивовижно! Ви ледве чи й повірите, коли я вам зараз скажу. Я б і сам ледве чи повірив, якби почув від вас.

- Справді?

- А й справді. Ви, містере Піп, пам'ятаєте той давній різдвяний вечір, коли ви були ще дитиною, і я обідав у Гардзкері, і до вас прийшли солдати полагодити пару наручників?

- Пам'ятаю дуже добре.

- А пам'ятаєте, як потім була погоня за двома втікачами, і як ми брали в ній участь, і як Гарджері посадив вас на плечі, і як я біг попереду, а ви насилу встигали за мною?

- Пам'ятаю все це дуже добре.- Йому й не уявити, як міцно запам'ятались мені всі ці деталі,- за винятком, звісно, останньої.

- І пам'ятаєте, як ми надбігли, а вони двоє билися в рові, і один страшенно віддухопелив другого й розтовк йому все обличчя?

- Я бачу все це, як сьогодні.

- І потім солдати запалили смолоскипи й поставали навколо тих двох, а ми пішли за ними через чорні болота, щоб до кінця все роздивитися, і світло смолоскипів падало на їхні обличчя - на цьому я особливо наголошую, світло смолоскипів падало на їхні обличчя,- а оточувало нас кільце непроглядного мороку?

- Так,- сказав я.- Я все це пам'ятаю.

- Так ото один з тих двох в'язнів сидів сьогодні за вами. Я розпізнав його ззаду вас.

«Спокійно!» - подумав я собі й спитав:

- А котрий же з них це був, як вам здалося?

- Той, що з розтовченим обличчям,- ту ж мить відповів він,- і я можу поклястися, що впізнав його! Що довше я про це думаю, то стаю більш певний.

- Дуже дивно,- відповів я, силкуючись вдати, ніби його розповідь не аж надто мене зацікавила.- Справді дуже дивно!

І не переказати, як я стривожився від цієї нашої розмови, як я вжахнувся, коли збагнув, що позад мене, «немов привид», сидів Компесон. Бо якщо за весь цей час, що ми переховували Мегвіча, я й мав кілька хвилин, не обтяжених думками про Компесона, то це саме тоді, коли він був у мене за спиною; і усвідомлювати, що після стількох моїх застережних заходів мене таки застукано зненацька, було однаково, якби я, щоб відгородитись від нього, замкнув за собою одні по одних сотню дверей, а тоді раптом виявив його поруч. І прийшов він до театру, безперечно, лише через мене, а це означало, що хоч і не було якихось видимих ознак небезпеки, вона чигала на мене невідступно.

Я став про дещо розпитувати містера Вопсла. Коли цей чоловік увійшов? Цього він не міг сказати - спершу він побачив мене, а вже тоді за мною і його. І розпізнав він його не зразу, хоч із самого початку підсвідомо відчував, що цей чоловік має якесь відношення до мене і до тих часів, коли я малим жив у селі. Як він був одягнений? Пристойно, але нічого такого особливого; здається, у чорному костюмі. Чи обличчя його було спотворене шрамом? Ні, начебто ні. Я теж так гадав, бо хоч заклопотаний своїми думками, я й не приглядався до тих, хто був ззаду мене, усе-таки шрам, певне, привернув би мою увагу.

Коли містер Вопсл розповів мені все, що спромігся пригадати, а я з нього витягти, і коли я почастував його легкою перекускою після такого втомливого вечора, ми розпрощалися. Поки я дістався до Темплу, була вже майже година ночі, і ворота стояли замкнені на ніч. Ані коли я ввійшов у ворота, ані коли підходив до будинку, нікого поблизу мене не було.

Герберт якраз був удома, і, посідавши біля вогню, ми почали серйозно радитись. Але зробити ми могли лиш одне: повідомити Вемміка про сьогоднішню мою пригоду й нагадати, що чекаємо його вказівок. Щоб не пошкодити йому надто частими відвідинами Замку, я вирішив сповістити його листовно. Написав я листа ще до того, як лягти, і зразу ж вийшов і відправив, і знову ніде навколо нікого не було. Ми з Гербертом погодились, що нам тільки й залишається бути дуже обережними. І ми й справді стали берегтися ще більше, ніж перше, наскільки це було можливо - я, наприклад, взагалі не показувався перед Чінксовою