Великі сподівання - Чарльз Діккенс
- Поки ти не заговорив з нею того дня, поки я не побачила в тобі, як у дзеркалі, те, що сама колись парежила, я не усвідомлювала, що наробила. Що я наробила! Що я наробила!
І так знову й знову - двадцять, п'ятдесят разів - «Що я наробила!»
- Міс Гевішем,- сказав я, коли вона стихла,- не мучтеся сумлінням через мене. Але Естелла - зовсім інша річ, і якщо ви спроможні бодай невеличкою мірою виправити ту шкоду, яку заподіяли, позбавивши її людяності, то краще це й зробити, аніж цілу вічність оплакувати минуле.
- Так, так, я знаю це. Але, Піпе… соколику мій! - Якесь щире жіноче співчуття забриніло в цих її словах.- Соколику мій! Повір, що спершу, коли вона тут з'явилася, я хотіла тільки врятувати її від такої гіркої долі, як у мене. Спершу я нічого іншого й не хотіла.
- Що ж,- сказав я,- можливо, так і було.
- Але як вона, підростаючи, ставала дедалі гарнішою, я крок за кроком почала її псувати - похвальбами, і коштовностями, і повчаннями, і своїм виглядом, що повсякчас був для неї пересторогою й наочним прикладом,- усім цим я викрала у неї серце й дала натомість льодину.
- Краще було залишити їй звичайне людське серце,- не стримався я, щоб не сказати,- і хай би воно спливло кров'ю або й розбилося.
Якусь часину міс Гевішем дивилась на мене безтямними очима, а тоді заголосила знову: «Що я наробила!»
- Якби ти знав усе моє життя,- простогнала вона,- ти б краще мене зрозумів і, може, пожалів би.
- Міс Гевішем,- відповів я по змозі обережніш,- повірте, що я знаю ваше життя, і давно знаю, ще відтоді, як уперше виїхав звідси. Я від щирого серця співчуваю вам і хочу вірити, що розумію ваші переживання і все, до чого вони призвели. Але те, що сталося між нами, чи не дає мені права запитати у вас одну річ, яка стосується Естелли? Не теперішньої Естелли, а тієї, якою вона була тоді, коли тут з'явилася?
Міс Гевішем сиділа на підлозі, ліктями впираючись на обшарпане крісло, а головою схиляючись на долоні. Почувши мої слова, вона підвела на мене погляд і сказала:
- Запитуй.
- Хто батьки Естелли?
Вона похитала головою.
- Ви не знаєте?
Вона знов похитала головою.
- Але привіз її сюди чи прислав - містер Джеггерс?
- Він привіз її.
- А ви не розкажете мені, як це сталося?
Вона заговорила пошепки й з осторогою:
- Я вже прожила замкненою у цих кімнатах довший час (скільки саме - не можу сказати, ти ж знаєш, котру годину показують тут годинники), коли повідомила його, що хотіла б узяти якусь маленьку дівчинку, аби виховати її, полюбити і врятувати від моєї долі. Вперше я з ним побачилась, запросивши його сюди, щоб він надав цій оселі її теперішнього вигляду, а раніше, ще поки не покинула світу, я читала про нього в газетах. Він пообіцяв, що нагляне мені таку дівчинку-сирітку. І ось одного вечора він привіз її сюди сонною, і я дала їй ім'я Естелла.
- А якого вона була віку?
- Років два-три. Сама вона про себе нічого не знає, тільки те, що лишилася сиротою і що я взяла її за годованку.
Але я настільки був певний, що та жінка - матір Естелли, що й не потребував якихось доказів. Хоча тепер, як мені здавалося, вже кожному було б ясно, що зв'язок тут явний і прямий.
Чого я ще міг сподіватися від подальшої розмови? Гербертову справу я щасливо залагодив, про Естеллу міс Гевішем розповіла мені все, що знала, я сказав і зробив те, що міг, щоб полегшити тягар на її сумлінні. Не має значення, які ще слова прозвучали поміж нами на прощання,- досить того, що ми розпрощалися.
Уже вечоріло, коли я спустився сходами й вийшов на свіже повітря. Жінці, яка була відімкнула мені хвіртку, я гукнув, що поки що її не турбуватиму, а піду пройдуся наостанок по садибі. Я мав таке передчуття, що вже ніколи сюди не повернуся, і сутінкова пора якнайкраще відповідала цим прощальним оглядинам.
Повз купу діжок, де я колись давно ступав,- відтоді їх стільки років мочили дощі, що вони в багатьох місцях попрогнивали, а на тих, що були ставма, поробилися болітця та калюжі - я подався до занедбаного садка. Я обійшов його з краю в край, побачив закуток, де ми билися з Гербертом, побачив стежки, по яких ми ходили з Естеллою. Так холодно, так порожньо й понуро було повсюди!
Вертаючись, через дверцята з іржавою клямкою я потрапив із садка до броварні й пройшов її наскрізь. Уже виходячи дверима з протилежного боку - їх тепер нелегко було відчинити, бо дошки відвологли й розбухли, і завіси порозходились, і поріг запліснявів,- я озирнувся. І раптом з разючою силою ожив у мені спогад з дитячих літ і я наче навіч побачив, як міс Гевішем бовтається на бантині. Враження до того було гостре, що я так і застиг там, тремтячи всім тілом, аж поки врешті збагнув, що це мені просто привиділося.
Присмеркова гнітючість усього довкола й страхітливе видиво - нехай і короткочасне - сповнили мене неймовірним жахом, коли я виходив на подвір'я перед будинком через ті самі дерев'яні ворота, за якими я колись рвав собі волосся, силкуючись вирвати з серця біль, що завдала мені Естелла. На подвір'ї я постояв, вагаючись, чи покликати служницю з ключима від хвіртки, чи ще раз піднятись нагору й переконатися, що з міс Гевішем нічого не сталося. Я вибрав останній варіант і рушив на другий поверх.
Вона була в тій самій кімнаті, де я її й залишив, і
