Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.

— Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза! Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на

коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.

Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.

— Та де ж мало! — заперечила йому найрозбитніша, із злим, весь час готовим до сварки обличчям.— Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стільки!

— Прізвище? — дістав блокнота Гайдук.

— Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..

— Прізвище! — гаркнув Гайдук.

— Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! — Голос її теж зірвався на крик.— Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть... Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..

— Рушайте! — махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв'язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться — не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.

"Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! — хоч тарасівські жінки уміли "мітингувати" споконвіків.— Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!"

Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно і тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.

Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.

Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. "Поглухли, чи що?"

Уже щосили загамселив у двері.

Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:

— Хто там?

— Я, одчини! — сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.

Олька довго возилася, одчиняючи двері. І коли нарешті ступив у коридор, то одразу ж зрозумів причину отого возькання: вона була п'яна.

— Ти що? •

Олька чи то схлипнула, чи . то засміялася. Хитнувшись, пішла поперед нього в світлицю, і

І тут на Гайдука чекала ще одна несподіванка: за столом, заставленим наїдками-напоями, сидів офіцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундирові, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепі. Офіцер був дуже молодий, він ще не встиг, мабуть, побувати й на фронті: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, які вважають за краще' відсиджуватися в тилу, аніж лізти під кулі... Гайдукові навіть здалося, що він його вже десь стрічав, цього офіцерика... Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, біс із ним, це зараз Гайдука найменше цікавило. А от як він тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов і вона не вона, мов і не сиділа тільки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не їла з ним і не пила... Он же поруч і стілець, одставлений поспіхом. Бач, стоїть, святіша святої, а сукню наділа: викот такий, що за пазуху хоч возом уїжджай... Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, і прошеного), і той, догадавшись нарешті, хто перед ним, підхопився, хитнувся, з трудом знайшов рівновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голівку з ідеальним проділом:

— Курт Апітц!

Ні сум'яття, ні страху не вловив Гайдук у його світлих очицях, обрамлених білими віями... Чистокровний арієць, аякже! Чого має боятися представника нижчої раси! В Гайдука аж вилиці заболіли, мов його хто вдарив щосили, але він нічим не видав себе: теж схилив голову, клацнув закаблуками, назвався.

Німець одразу ж став збиратися, бо він таки засидівся, проте Гайдук і не подумав його відпускати. Ні, ні! Гер офіцер хоче його смертельно образити? Це ж така честь: повечеряти разом з німецьким офіцером! Ось він лише трохи умиється — змиє дорожню пилюку — і до послуг високого гостя. Гайдук вийшов на кухню, де досі горіло, й шкварчало, і смажилося, і сиділа сонна прислуга, оте дівча недорозвинене, що на нього колись поглядав жалісливо Васильович. Побачивши хазяїна, вона підхопилася, очі її стали круглі й налякані.

— Води! — скомандував різко Гайдук. Тут уже ні перед ким було прикидатися, привітний вираз одразу зійшов з обличчя. Прислуга, кваплячись, ухопила цеберку, стала наливати в умивальник. Перелила через вінця, вода хлюпнула на підлогу— Витри! — Гайдук почекав, поки вона, хапаючись, витерла, став умиватись.

Довго пирхав, охолоджуючи розпашіле обличчя, а дівча вже стояло завмерши, з утиральником поруч: привчилося-таки до порядку, хоч не раз доводилося скубти за вухо. Орднунг, порядок, так їх і вчити, так із них і робити людей! Гайдук, втершись, знову пішов до вітальні і знову нап'яв, наче маску, приємну усмішку на своє щойно суворе обличчя.

Так що ми будемо пити?.. Коньяк, шнапс, горілку?.. З гера офіцера вже досить?.. Гер офіцер не хоче?.. За віщо така образа господареві? Він, Гайдук, спати не буде, якщо не вип'є із гером офіцером по келихові! У нього є пляшка такого напою, що гер офіцер, ручуся, не куштував зроду-віку. Приберіг на іменини, але заради такого випадку...

Звівся, пішов до буфета. Серед батареї пляшок вибрав потрібну: настояний на тютюнові первак, яким можна й слона з ніг звалити, поніс урочисто на стіл.

Гер офіцер скуштує ось цього напою, а він, Гайдук, наллє собі шнапсу. В знак любові й поваги до фатерлянду гера офіцера...

Налив повен келих жовтої рідини, підсунув до гостя. Фрау Ольга? Гайдук думає, що з фрау Ольги досить. Жінка, як-не-як..

— А я хочу випити! — вередливо сказала Олька, і на обличчі її виник вираз отієї відчайдушності, яка аж кричить: мені тепер все одно.

Гайдук пильно глянув на Ольку, але не став заперечувати. Що ж, коли фрау хоче... Ми, як справжні лицарі, повинні скорятися дамам. Чи не так, гер офіцер? Налив і їй — уже не самогонки чи шнапсу — вина. П'яна Олька була йому непотрібна: мав іще розмову до неї. Пізніше.

Так за що ж вони вип'ють? Вони вип'ють за великий німецький народ і обожнюваного ним фюрера.

— Хайль Гітлер!

Офіцерик підхопився, мов на пружині, півником вигукнув: "Хайль!" І вихилив весь келих до дна.

Його одразу ж і зварило. Очі взялися каламуттю, старанно прилизана чуприна обвисла на лобі. Хотів поставити келих на стіл і промахнувся: брязнуло скло, келих розлетівся на друзки.

— Де п'ють, там і б'ють! — зовсім уже розвеселився Гайдук— Гер офіцер не може втриматися на стільці?.. Гер офіцер хоче на свіже повітря, додому!.. Ну що ж, не будемо затримувати високого гостя...

— Кашкета геру офіцерові!

Нап'яв на нього кашкета, вивів ;попідруки з будинку. П'яний

у дим офіцерик навалювався важко на нього, чіплявся ногами

за землю. І

— От сюди... сюди... Так... Так...і

Одвів подалі од свого двору, притулкв до паркану. Кашкет одразу ж звалився, але Гайдук і не подумав його підбирати!

— Ауфвідерзеєн, гер офіцер! Приходьте іще, будемо раді! Але той уже, мабуть, нічого не чув: ганчіркою висів на

парканові.

"Отак, женишок! — вишкірив зуби Гайдук.— Довго ж ти пам'ятатимеш ці відвідини!"

Веселий повертався до хати. Голова була ясною і свіжою, хоч і випив щойно повен келих шнапсу: в далекій тій школі навчився Гайдук пити і не п'яніти.

"Тепер з фрау Ольгою... Фрау!.."

Олька все ще сиділа за столом. Відкинулася на спинку стільця, не зводила очей з келиха, що тримала у правій руці. Хилила його то вправо, то вліво, й недопите вино рубіновим язичком лизало кришталеву стінку посудини. Вона вся була поглинута тим спогляданням — навіть не оглянулася, коли Гайдук важко зайшов до кімнати.

Він же сів прямо до столу, став жадібно їсти: з сніданку крихти в роті не мав. Рвав шматки м'яса, спльовував на тарілку дрібні кісточки.

— Я нікуди звідси не поїду! — раптом сказала Олька: обличчя її стало вперте і зле.

Гайдук одклав обгризену кістку, пошукав очима, що б з'їсти іще. Побачив холодець, потягнув до себе тарілку.

— Принеси хрін!

Олька неохоче звелася, хитаючи налитими стегнами, вийшла на кухню.

— Я нікуди не поїду! — повторила згодом вона.— їдь сам, а мене не чіпай!

Гайдук мовчки доїв холодець. Нічого, окрім їжі, його, здається, зараз не цікавило.

Потім запалив сигарету. Похитуючись на стільці, вперше глянув на Ольку.

— Ти чуєш, я не поїду! — вже з ненавистю закричала вона.

— Не поїдеш,— озвався благодушно Гайдук. Дістав складений ножик, висипав на стіл сірники. Вибрав один, став ножиком зрізати головку.

— Я краще заміж вийду!.. За першого німця!..— З Олькою вже починалася істерика.

— І заміж вийдеш... За німця...

Гайдук продовжував стругати сірник. Загострив старанно кінчик, розглядав навпроти світла.

— Я дэ коменданта піду! — вереснула Олька.

— І до коменданта підеш...— Ще раз підніс до світла сірник. Видно, лишивсь задоволений: склав ножик, непоспіхом сховав до кишені. І враз досі благодушне обличчя його стало крижане і нещадне.— Руки!.. Руки на стіл!..

Олька шарпнулася, спробувала зірватися з стільця, але її права рука з ідеальними, старанно наманікюреними нігтями вже була припечатана важкою Гайдуковою долонею. Ухопив, притиснув щосили і блискавичним натренованим рухом загнав сірник під наманікюрений ніготь.

Й одразу ж одпустив.

— Отак буду щовечора заганяти по сірникові. Як вечір, так і сірник. Поки не поїдеш зі мною...

Звівся, оддуваючись сито, пішов у спальню. Слухав дикий Ольчин вереск, посміхався: повищи, повищи! А ти ж що, голубонько, думала? Жартувати з Гайдуком? Гайдук сам жартувати вміє!

Роздягнувся, повісив акуратно мундир, ліг у свіжо постелене ліжко. "Для німця старалася... Що ж, ми не горді,— поспимо й на постелі, для іншого засланій... А ти повищи..."

З насолодою випростався, натягнув подушку на голову. І одразу ж заснув...

Олька в спальню так і не прийшла: лягла у вітальні на канапі.