Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ану ж, поліцаї чи ще які шкури продажні! Надивилася, либонь, під час своєї мандрівки лихої.

Як у місті... Живемо потроху... Ні, пайок усім не дають, тільки тим, хто працює... Ні, не однаковий: кому більший, кому менший, це вже хто який заслужить... Німці?... Німці майже не чіпають, вони нас і помічати не хочуть, ми для них ніщо, місце порожнє: іде й дивиться крізь тебе, наче тебе й не існує. Вчасно не звернеш, отак через тебе і переступить... А поліцаї чіпляються. Та ще жандармерія їхня. З отакенними бляхами... Нещодавно повісили трьох, прямо на вулиці. Ідеш, а вони над головою гойдаються... Хто такі?.. Написали на дощечках, що партизани, а там піди взнай... Іще забирають у Німеччину... Хто молодший. У вас ще не брали?.. По інших селах уже забирають... її не забрали поки що: мати хвора і син ("Нагуляла!" — скаже потім переконано Катря, і Євген на неї аж розсердиться. "Так і нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!" — "А чого це ти її так захищаєш? — спитає тоді Катря.— Чи вона тобі родичка?" — "Ну, родичка! — здвигне він плечима.— Просто людина".— "Еге ж, людина! Бачила, як ти з неї очей не зводив!")... Отож її поки що не взяли. А інших беруть. Дві години на збори і — айн-цвай до Німеччини!..

Іще розпитував Євген, що можна купити у Харкові. Ну, не купити на гроші, які можуть бути гроші в селі, а виміняти. Скажім, на той же хліб. Чи на сало.

— Все! — сказала артистка.— За хліб вам усе оддадуть! — І таким устояним голодом війнуло од тих її слів, що у хаті все мов аж нахмурилося.

— А що ви хочете виміняти? — спитала потім вона.— Може, в мене є, що вам потрібно.

— Навряд,— похитав голевою Євген.— Ви ж колодок не прихопили? Чи залізних гвіздочків?

— Цього в мене немає,— з жалем зізналась артистка.

— А в Харкові є?.. Можна дістати?

Артистка знову сказала, що можна дістати усе. Там такі зараз базари!.. Люди несуть, що тільки мають. Нікому ж не хочеться вмирати од голоду.

— А не хочеться,— погодився Євген: він уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачів перед війною по містах не бракувало. То нічого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася війна. Хто здав, а хто й приховав. А потім: куди вони подівалися, здані? Знову ж розійшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли наші пішли, а німці ще не появилися, тягнули, хто що тільки міг. А тепер і виносять потроху — продають з-під поли...

1 потім Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онімілого, яку можна дістати у Харкові.

От тільки біда: ніхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довіритись. Тарасівці й до війни не дуже роз'їжджали: найдальше — в Хоролівку. Ну, хіба ще разок у Полтаву. Харків же в їхній уяві був десь аж на краю світу, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів...

Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.

— Поїхав би? — запитав якось у брата, в Грицька.

— Коли — зараз?

— Та хоч і зараз.

Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:

— А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.

Тоді на цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт — на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть... Та потроху-потроху став думати, що, не обов'язково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, {вкласти лампу, а зверху — дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!

Про колодку Євген щойю придумав, на діжі сидячи, в сінях.

Аж на душі розвиднилося.

Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов'язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. "Аусвайс", чи як там вона називається...

"Доведеться до дядька іти",— подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці — не людина, а звір... хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього у хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:

— У мене дядька немає!..

Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів — столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно — на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.

— А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?

Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.

— А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? — посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків.— Щоб якийсь шуліка не вкрав?

Євген не піддався на жарт — не відповів. Натомість звернувся до тестя:

— Я був до вас... Та хай уже потім.

Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:

— Зачекай осьо та поснідаємо!

І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже,— не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.

Сидить Євген поруч із дядьком — у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільк*. планують посіяти.

Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!

— Сіємо? — врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.

— Сіємо,— відповів дядько спокійно.— І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.

— Бог! — так і фиркнув Євген.— Уже й Бога підпрягли? — Відчував, що ось-ось не втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.

Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть і теща аж завмерли, налякані), усміхнувся ледь помітно:

— Підпрягли, а чому ж не підпрягти! Тяглової сили ж катма,— і розвів безпорадно руками.

Тоді Євген запитав різко й нещадно:

— А навіщо?

— Це ти, синашо, про що?

— Сіяти навіщо?.. Німаків годувати? — Євген уже плюнув на всі страхи-оглядочки: рубав із плеча.— Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?

Теща аж ойкнула:

— Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?

Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном і згоджуючись. Примружив очі, спитав:

— А ти що накажеш робити? Не орати, не сіяти?

— А хоч би й так! — буркнув сердито Євген: він уже був і не радий, що зірвався.

— А що ж тоді ви їстимете?

— Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!

— Мусить, синашо, боліти: на те вона над вами й поставлена... От я тебе і питаю: ну, не зоремо, не посієм — що будемо жувати?.. Доїмо, що в кого є, а там і до ями?..

— Німці все одно весь урожай заберуть! — відповів запально Євген.— Минулий же вивезли...

— Вивезли, тільки не весь,— посміхнувся дядько хитренько.— Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені,— піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!

— їм, тільки не ваш!

— А чий же? Ось цими руками й посіяний,— показав

долоні дядько.— Та руками тестя твого... І сусіди їдять — не

пухнуть же з голоду?.. І

Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.

— Отак воно, синашо,— звівся дядько з-за столу— А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме.

"Це що: перед німцями совість?" — знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався...

І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?

Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена — хоч у копи складай!..

Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати...

— А я так утечу, не питаючи,— відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.

— А з роботи хто тебе відпустить?

— І звідти втечу. Ноги на плечі — й гайда!

— Гайда! — аж скривився Євген невдоволено.— Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти — утечу!

— А що ж тоді робити?

Євген не відповів. Сидів, потираючи культю ("Все її тре, усе тре,— розповідала матері Катря.— А спитаєш, чи болить,— каже, що ні... А я ж таки бачу: болить!"), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з'їв:

— Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив — у дворі не бачив?

— Бачив... Тіки вони вже в управу пішли.

— На службу? — криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.

— Зачекай, разом підемо.

Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі •парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?..

Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями...

Грицько провів брата аж до управи. Кинув: "Бувай!" — побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. "Пацан! — провів його несхгльним поглядом Євген.— Вітер у голові!" І одразу ж подумав "лро матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!

Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам'ятав, усе вирішувала мати.

В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта "почистив" йому зуби.