Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ви його впустили до хати, а потім він розмовляв із господарем вашим, із Приходьком.— Світлична мовчала пригнічено, й Гайдук уже майже був упевнений, що він напав на вірний слід.— Ну, що тепер скажете? Світлична ворухнулася, стілець під нею болісно рипнув.

— Він мене не відвідував...

Гайдук з досадою випростався, пройшовся сюди-туди по кімнаті. Сів знову до столу, жбурнув у шухляду папери, й досі веселе, майже привітне обличчя його стало лихе і жорстоке.

— Шкода! — мовив він сухо.— Я думав, що у вас вистачить глузду в усьому зізнатися.— Звів на Світличну холодний погляд, спитав: — Знаєте, куди ми вас звідси відправимо?.. В гестапо!.. Там вам дадуть можливість ще раз зустрітися з братом. Так, так, із братом! — помітив, як знову похитнулася вчителька.— Ви що ж собі думали: німці дозволять йому на волі розгулювати?.. Спіймалася, пташка! Він, до речі, виявився мудрішим од вас: зізнався в усьому. То як, і після цього будемо все заперечувати? Світлична убито мовчала.

— Ну що ж,— сказав Гайдук— Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо... Тільки знайте одне: перш ніж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зізнаєтесь! Я не збираюся червоніти перед німцями!

— Він мене не відвідував,— повторила, мов заведена, Світлична. Вона, здається, зараз тільки й здатна була вимовляти оці чотири слова.

— Відвідував! — заперечив жорстоко Гайдук— І ви в цьому зізнаєтесь самі. Чим швидше, тим краще для вас— Гайдук знову вийшов з-за столу, затис підборіддя Світличної поміж пальцями, впився поглядом у її очі.— Слухай, ти, більшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар'єру. Ти мені розкажеш усе!.. Знаєш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем — з мене досить буде твого сина... Отут, на твоїх очах, я ламатиму йому руки й ноги... Ти чула коли-небудь, як тріщать у людини кістки?.. Завтра почуєш!.. А зараз іди! — Гайдук різко одірвав руку, і голова Світличної обмерло хитнулася донизу— Іди й добре подумай! Доки є час... Тоді буде пізно!

Виходила з кабінету — п'яно хиталася. А позаду — похмурий Ашот.

— Ні пити, ні їсти! — гукнув йому в спину Гайдук.— Не випускати, поки я повернуся!

Встав, потягнувся, аж хруснуло в спині. Був задоволений. Хоч Світлична й не сказала нічого, не мав уже сумніву: скаже! Здорово ж він придумав з отим її вилупком... І з братом, який наче сидить у гестапо... І з старостою...

Був уже майже впевнений, що Приходько в одній банді з Світличним. Не міг не знати, що її провідував брат. Знав і мовчав... Як вона здригнулася, коли він сказав, що отой бандит заходив і до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотілось погратися?.. Ну, ну...

Вийшов з управи. Ніч тепла, тиха, в небі зорі сяють мрійливо, і якась аж ласкава дрімота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею — ніде ні шелесне, тільки його кроки відлунюють. Та ось назустріч вивалилася постать, розмита у темряві, крикнула здалеку:

— Хальт!

— Свої, свої,— відповів Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: "Стій!" Чи ще гірше: "А хто то йде?" "Хальт!" — ось як треба казати. Коротко й ясно.

— Все гаразд? — запитав, порівнявшись із поліцаєм.

— Усе, гер начальник!

— Гут, молодець. Ферштеєн?

— Ферштеєн, гер начальник!

— Можеш продовжувати.

Тут поліцай уже не знав, як відповісти по-німецькому, а по-вкраїнському не насмілився. Тому тільки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому — п'ятірнею до лоба дурного, а по-європейському — всього двома пальцями.

"Учіться, хлопці, учіться,— Гайдукові аж приємно було, що поліцаї стараються — Оце — справжня школа, а не ваші парти вонючі! — Він саме минав школу, що чомусь завжди його дратувала, коли б не проходив.— Колись, може, й відкриємо,— пригадав розмову з ГІриходьком.— Тільки не так, як ви сподіваєтесь. Тут у голові його зблиснула думка: а й справді! Зібрати дітей та й посадити за парти: вивчати мову німецьку. Щоб не одні поліцаї кричали: "Яволь!" Не німцям же, не герові

Крюгерові українську освоювати,'.. От буде в районі, зайде до коменданта, в гестапо, поділиться ідеєю. їм це сподобається, обов'язково сподобається: перша {іікола на завойованих землях. Для вивчення мови німецької. Залучення місцевого населення до передової культури. Взірцевий маєток і школа взірцева — звучить непогано! Молодець, гер Гайдук!..

В зовсім уже рожевому настрої зайшов до порожньої хати. Засвітив лампу, взяв хліба окраєць, шмат сала. Треба завтра ж послати підводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навіть суха їжа не могла зіпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов'язково вчителів, що володіють німецькою... Може, й німців... А цих — собаці під хвіст! На роботи найважчі, мордами в гній! Щоб забули, хто вони й що вони...

Й одразу ж згадав про Світличну. Цікаво, як вона там? Спить чи не спить?

Світлична не спала.

Коли Гайдук наказав її вивести (в неї аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав їй зводитись та й повів з кабінету в коридор, а потім — у підвал, у холодну, вона трималася з останніх сил, щоб не впасти. Підгиналися, підламувалися, огидно тремтіли ноги. Світлична весь час хапалася за стіни, а внизу, на сходинах, що вели в підземелля, вона спіткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: підхопив, підтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула і, притулившись до одвірка, чекала, знеможена, поки він одімкне двері в підвал.

Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотів, він навіть гвинтівку одставив, бо заважала... Ашот торготів неслухняним ключем, а Тетяна чіплялася за одвірок руками: все тіло, кожна жилка в ній тремтіла й посіпувалася, й нервовий, мов у пропасниці, дрож пронизував од п'яі до потилиці. В голові її й досі лунали Гайдукові слова, ота жахлива Гайдукова погроза,— вона пекла невгасимо, глушила всі інші думки,— Тетяні вже починало здаватись, що вона божеволіє...

Ашот нарешті відімкнув двері, буркнув: "Заходи". Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж сесь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. "З мене досить вашого сина!" — пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю,— Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. "Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе. Вони нас скоро випустять, ма?.." Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею,— звела б голову до низької байдужої стелі й завила б...

Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам'яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка,— що його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. "Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!" — німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. "Отоді ти скажеш усе!.." І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе...

Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.

Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам'яніла, на нарах, і от-от настане світанок.

Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче — аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась... Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина... Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур... Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою... Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення... Вирішила — не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся... І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок — і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах... Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася... Спи, Івасю, спи... Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен... Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина...

Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі,— буде досить, коли їх зв'язати докупи... Івась раптом заворушився, забубонів: "Ма, ма, он вони, ма!" — Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. "Спи, Івасю, спи!" — молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину...