Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій

Зрозуміло, ніяких труб, ключок та будинків він клеїти не збирався. А от склеїти із багатьох-багатьох бомб одну здоровенну-прездоровенну, а тоді я-ак шарахнути! Ух! Тільки б курява та попіл від усіх непокірних на світі! Кр-расота!

А скільки прекапосних диверсій у тих країнах можна вчинити — аж дух забиває! Заливай собі клей, приміром, у верстати, машини, всіляку іншу техніку — от вам і тю-тю! Ррраз — і заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловість гине — а з ними й людоньки мруть та мруть собі! Ух!

А ще можна наробити клееметів — і вперед, на війну! Солдатики до землі прилипають, відірватися не можуть, танки клякнуть, літаки в повітря не злітають! У-у-ух!

А ще можна!..

Та годі переказувати всі оті бридкі й страхітливі картини, які малювала розбурхана уява суперагента. Він так захопився мріями, що аж схопився з ліжка та забігав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:

— Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!

Він так розбігався, що з розгону вдарився головою об відчинені двері ванної — і впав на підлогу. Очі його враз розплющились, він озирнувся кругом себе, згадав, де він, і знову плюхнувся на ліжко — мріяти далі.

Тепер він уявив себе в кабінеті свого шефа, та вже не біля дверей, як раніше, а в шефовому кріслі, за його столом. А шеф — уже тепер колишній! — стояв перед ним виструнчившись і рапортував;

— Пане генерал! Прибув за вказівками!

Після тих слів Z-003 вийняв би із золотої скриньки дорогу сигару, відрізав би срібним ножичком, поцяцькованим діамантами, її кінчик і недбало сіпнув генеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобі надається честь піднести своєму хазяїнові запальничку!..

В агента нервово затіпалися плечі, ніби він уже відчув солодку вагу еполетів.

Бам-бам-бам! — долинуло з вулиці.

Агент порахував удари привокзального годинника — і встав: треба братися за діло.

Розділ сьомий

"ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"

Коли стрілка годинника на вокзальній вежі показала чверть на першу, до станції важко підкотив столичний експрес. Тричі на тиждень він робив тут хвилинну зупинку, з нього скидали мішки з поштою, й експрес, поволі набираючи швидкість, рушав собі далі.

Сьогодні, окрім мішків, він привіз і пасажира, що траплялося не так уже й часто. Це був високий, стрункий, русявий юнак років двадцяти п’яти з голубими очима. На юнакові були теж голубого кольору потерті джинси, старенька ковбойка в сіру клітинку, під якою вигравали треновані м’язи, а на плечі — темно-синя спортивна сумка.

Прибулець спритно скочив з підніжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахав на прощання провідниці, котра відповіла йому чарівною усмішкою, і, бадьоро насвистуючи, закрокував до готелю.

Вже через п’ять хвилин Яким Якович Євдокименко — так звали юнака — з великою насолодою хлюпався в гарячій ванні, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом він перейшов під прохолодний душ і, мліючи під його лоскотливими струменями, пригадав свою останню зустріч з Вікентієм Вікторовичем Семеновим.

…Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостій, того ранку був вихідний. Він прокинувся лиш о сьомій і солодко ніжився в ліжку, коли раптом у його квартирі пролунав телефонний дзвінок. Євдокименко неохоче потягнувся до нічного столика, на якому поруч із розкритим томом "Британської енциклопедії" стояв телефон, і ліниво зняв трубку:

— Слухаю!

— Пробачте, що турбую у вихідний, — сказала трубка знайомим голосом полковника Семенова, — але тільки одне запитання: чи любите ви пташок?

От іще манера — починати розмову із загадок! Ні, Яким Якович, звичайно, любив і поважав свого начальника, любив він і пташок, але спробуй розберись, коли той жартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спільної роботи Яким Якович твердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподіваного питання — сталося щось важливе.

Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну і спитав:

— Яких пташок, Вікентію Вікторовичу?

— Звичайних. Синичок, наприклад, повзиків, горобчиків.

— Зрозуміло, люблю!

— От і чудово! — зраділа трубка. — А ви часом не хочете поглянути на один дуже рідкісний екземпляр горобчика?

— Кого, кого? — перепитав Яким Якович.

— Го-роб-чи-ка! — по складах повторив полковник.

— Та невже й горобці тепер стали рідкісними? — здивувався Євдокименко. — Адже їх усюди повно!

— Ет, — засміялася трубка, — то горобці взагалі, звичайні, так би мовити. А цей, кажу вам, дуже й дуже рідкісний і, мабуть, єдиний у світі.

"Ото ще вигадав! — подумав Яким Якович. — Ну що рідкісного може бути в горобця?" Але в трубку сказав:

— Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!

— От і добре, — пробасила трубка. — Тоді швиденько вдягайтесь — і до мене! Машина вже чекає.

Яким Якович поклав трубку, скочив з ліжка, наніс кілька вправних ударів невидимому противникові — для розминки, поприсідав то на лівій, то на правій нозі й підійшов до вікна. Так і є: машина полковника вже чекала під домом.

Він хутко вмився, почистив зуби, надів джинси й ковбойку, мимохідь пригладив неслухняний русявий чуб — і вискочив за двері.

Всю дорогу в машині він думав, що б могло критися за словами полковника, але так нічого й не придумав…

Перед кабінетом Вікентія Вікторовича його зустрів секретар полковника й відразу розчинив двері:

— Полковник чекає, проходьте, товаришу лейтенант!

Яким Якович чітким кроком зайшов у кабінет і виструнчився:

— Лейтенант Євдокименко за вашим наказом прибув!

— Який там наказ — прохання, — перебив його полковник. Він стояв коло вікна, спиною до Якима Яковича, і щось уважно вивчав на підвіконні. Нарешті він обернувся й запитав:

— Ну, як вам цей екземплярчик?

Лейтенант Євдокименко теж наблизився до вікна й побачив на підвіконні невеличку клітку, в якій відчайдушне стрибав звичайнісінький горобійко, наче хотів грудьми розбити грати й вирватись на волю.

— Горобець як горобець, — здивувався лейтенант. — На волю пташці хочеться! — І Яким Якович хотів був просунути у клітку палець, та полковник перехопив його руку:

— Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсім безпечно.

Лейтенант із подивом глянув на начальника, а той усміхнувся й мовив:

— Добре вже, не буду вас більше інтригувати. Сідайте й уважно слухайте…

Виявляється, сьогодні вранці наші радари на кордоні зафіксували дивні сигнали: якийсь незрозумілий і незнайомий об’єкт з надзвуковою швидкістю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.

У повітря негайно піднялися по тривозі три літаки-перехоплювачі — і через сім хвилин доставили на землю у спеціальному контейнері порушника.

Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли він, відкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: "Через наш кордон навіть горобець непомітно не пролетить!" — і хотів був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув і впав непритомний…

— Сильний електрошок, — встановив лікар, оглянувши потерпілого. — Три дні постільного режиму.

Після цього заступник начальника застави був обережніший. Він надів гумові рукавиці, пересадив небезпечного горобця в невелику клітку, яку взяв у сина, — і за годину ця клітка вже стояла на підвіконні в кабінеті полковника Семенова.

Найкращі фахівці з електроніки й кібернетики швидко встановили, що горобець насправді є електронним роботом з програмовою поведінкою. Замість нутрощів йому було вмонтовано мініатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди і з якою швидкістю летіти, а також капсулу для шифровок.

Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсім мало часу. Причому, окрім самого тексту, фахівці відновили ще й усі події, котрі передували його написанню, — люди полковника Семенова вміли й це! Отож полковник тепер знав геть усю біографію суперагента.

— Ну як, лейтенанте, — спитав Вікентій Вікторович, закінчивши розповідь, — беретеся за цей горішок?

— Хоч зараз! — виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже він давно мріяв зійтись у двобої зі справжнім суперагентом найвищого класу! І от — така чудова нагода! Нарешті лейтенанта чекають справжні небезпеки й випробування, а не дрібні операції по знешкодженню другорядних агентиків, котрі здавалися відразу, тільки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.

— Тоді тримайте! — простягнув йому полковник квиток на експрес. — Далі все залежатиме від вас. Дійте! — І Вікентій Вікторович на прощання міцно потис руку лейтенанта.

— Хвилинку! — зупинив його полковник уже біля дверей. — Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, підправили: тепер він працюватиме на нас. Отже, стежте за ним — і дійте!

…Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли він мився під душем. Бадьорий і свіжий після купання, він одягнувся і пішов на головпошту подзвонити Вікентію Вікторовичу.

Пошту лейтенант розшукав відразу, бо знав містечко, як свої п’ять пальців: дорогою, в експресі, вивчив його план. Він зайшов у будку міжміського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до приміщення пошти влетів горобець і вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дівчата-телефоністки роззявили від подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив із будки й підхопив горобця на долоню.

— Це мій вихованець, — чарівно посміхнувся він до дівчат. — Я його колись порятував від котячих пазурів, от він і полюбив мене.

— Ах, яка добра і чуйна людина! — щебетали дівчата за спиною в лейтенанта, коли він ішов до виходу з горобцем у руці. — А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором’язливо пропустив повз вуха і вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афіш, він натис горобцеві на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, і лейтенант видобув з нього солідну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папірець. Гроші й гумку він засунув назад, а папірець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентові — адже горобця, тільки-но Яким Якович вирушив у дорогу, відразу ж випустили. Він злітав до шефа, — на кордоні його вже не затримували, — і ось повертався назад. Але перш ніж летіти до агента, він завернув до лейтенанта.

— Так, так! — кивав лейтенант, читаючи записку, в якій було ось що:

Любий мій племінничок Женя!

Якщо ти мені привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобі цукерку.

Цілую в носик.

Твоя тітонька.

Шифром Яким Якович володів не гірше від самого суперагента, тож невдовзі йому вдалося прочитати:

Суперагент Z-003!

Якщо дістанеш клей, чекай підвищення в посаді.

Дій обережно.

Твій шеф.

"Хо-хо! — посміхнувся подумки лейтенант.