Чорна рада - Куліш П.

Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було се­рцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вми­ра­ла, давні звичаї ніколи не забувались, коза­цькі предковічні пі­сні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у го­рні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, ма­буть, воно й сла­вне по між панами й му­жиками, тим воно й при­падало так до душі всякому!

Черевань, дивлячись на тії скоки й викрутаси, аж ногою при­тупував, узявшись у боки.

- От, бгате, - каже Шрамові, - де люде вміют жити на сві­ті! Ко­ли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!

- Не знать, що ти провадиш, свате! - дав йому одвіт Шрам. - Те­пер чесному чоловікові стид мішатись між сі ро­з­­бишаки. Перевернулись тепер уже казнає на що запорож­ці. Поки ля­хи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонай­кра­щий люд з городів; а тепер хто йде на Запо­рож­жє? Або го­ль­тя­пака, або злодюга, що боїться ши­бениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Си­дять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє го­рі­лку пити, так і їде в городи да тут і величає­ться, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.

Коли ж тут хтось із-за плечей:

- Овва!

Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у ка­р­ма­зинах; стоїть і сміється.

- Овва, - каже, - і оце б то наче й правда, а воно зовсім бре­­х­ня.

- Іроде! - не стерпівши, гукнув на його Шрам; да, сха­ме­ну­в­шись, де він, зараз і переміг себе. - Цур тобі, - каже, - оп­річ бо­жо­го дому!

Да скорій до коня, да й поїхав. Черевань із Петром за ним.

Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця при­став другий братчик, і хоть нічого їй не сказали, да по­глядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика ши­рока, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чу­при­на, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кі­нсь­ка гри­ва; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізви­са­ли; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть під­ня­лись над ти­ми очима, і - враг його знає - глянеш раз: зда­є­ть­ся, супи­ться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок - і ту­рка приймають; прийде німець - і ні­мець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Ві­рую во Христа Ісуса; рад во­ю­вати за віру християнську».

Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов сло­бонилась од якої напасті. От і поїхали всі через Верхній го­род, а далі Михайлівською стежкою через всійкову доли­ну, на Пе­че­рську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь ди­ка пу­ща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась по­між деревом, то спускалась у байраки, то об­ходила ку­д­ла­тії кучугури. Ридван, що дальш, усе од­ставав од верхових; а Петро, після тих чудних Черевани­шиних речей, не державсь уже жіночого боку. Остались на­ші про­чан­ки ті­лько з Ва­си­лем Невольником.

Аж ось з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кар­ма­зи­ни, їх наздогнали запорожці, - тих двоє, що одрі­з­ни­­лись ко­ло братства од прощальників.

Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї їдуть не по-людськи: не глядять і дороги, а так ку­ди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаю­ться. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хоче­ть­ся: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж стра­шно було ди­ви­тись, як та дика степова животина дря­пає­ться копитами на кручу, то отсе з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, ви­скочить знов на кучугуру да й заграв на сонці карма­зи­нами.

Так поринаючи да крутячись, мов не перед добром, за­по­ро­жці перекликались через дорогу, як хижії орли, і повели та­ку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.

- От, брате, дівка! - гукне один. - Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що в на світі таке диво!..

- Еге, є сало, та не для кота! - озветься другий через доро­гу.

- Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую!

- А як поцілують коло стовпа киями?

- Що мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаб­лях!

Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії де­мо­ни.

- Василю! - каже тоді Череваниха. - Куди отсе ми заїхали? Що отсе з нами буде?

- Не бійся, пані, - каже, всміхнувшись, Василь Невольник. - До­брі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не за­ймають.

А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках до­ро­ги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те бай­дуже.

- Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову старший. - Зна­єш, що я тобі скажу?

- І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

- От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!

- Ого!

- І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг ба­ть­ко, да для такої дівчини можна покинути і батька, й ма­тір.

- Чи вже б то?

- А то що хіба?

- Куди ж тоді?

- Овва!

Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка ду­ма­ли­, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Нево­ль­ник по­хитав головою, да, й каже:

- Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись та­ким вигадником, поки літа не приборкали та проклята не­во­ля не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у го­ро­дах­ і на сте­пах, знали мене шинкарі й музики, знали па­ни й мужики, зна­ло лицарство и хлібороби!

- Ще я не таке скажу