Втікачі - Власюк Анатолій
З його легкої руки всі також стали кликати її Галею, навіть не усвідомлюючи, що від цього тане лід її людської скутості й холоднечі.
Формально для всіх було сказано, що Любочка не витримала щоденного споглядання психічно хворих людей, і в цьому була доля правди, хоча для Віктора Андрійовича стало аксіомою, що пишногруда студенточка не справилася зі своїми почуттями до нього. Він збиткувався з її кохання, справедливо вважаючи, що, власне, жодного кохання нема, а є лише гаряча пристрасть, і просто Вікторові Андрійовичу не поталанило, що він у непотрібний момент опинився на шляху розгніваної фурії. Був би хтось інший у цей момент, Любочка би спопелила його своєю жагою. Але Віктор Андрійович був міцним горішком, до того ж підкутим теоретично, а тому відразу розкусив Любочку – й не дав їй можливості позбиткуватися з себе. А все виглядало, власне, так, і до цього йшло, і він в очах інших міг виглядати дурником. А він це передбачив, запобіг цьому, не дав Любочці заволодіти ним і його грішним тілом, і тепер пишався собою, любив себе більше усіх на світі. Тому цілком логічним було, коли йому сказали, що Любочка пішла, бо не витримала щоденного споглядання психічно хворих. Хай там говорять, що хочуть, він один знає справжню причину цього зникнення. Фурія, аби не визнавати поразку, полетіла шукати інших слабкодухих.
Ще у його житті було дві жінки – дружина і донька. Дружина останнім часом стала смирною, так що він подумав собі, чи не завела вона, бува, коханця. Але від цієї думки йому не стало ні гаряче, ні холодно, і він з жахом усвідомив, що став байдужим до дружини, ніби вона була однією з тих мільярдів жінок на різних континентах, з якою він міг і не зустрітися в цьому житті й про існування якої навіть не підозрював би. Байдужість – річ уперта. Хоча вона і не сприяє поверненню до любові, але має безперечний плюс – не веде до ненависті. З донькою – складніше. Байдужості, звісно, до неї нема, бо мова йде, звичайно, про іншу систему координат, але й любові, як це ще було недавно, теж не видно. Стосунки нормальні, але не щирі. У нього те, що називають кризою середнього віку, чи вона занадто зайнята своїми справами, аби вгледітися в батька й зрозуміти, що йому зараз потрібна допомога, як ніколи? З донькою все обійшлося, вона не завагітніла, принаймні так йому сказала. Чи все-таки зробила аборт? Він не міг повірити, не впізнавав себе. Здавалося, що донька залишалась єдиним ланцюжком, який зв'язував його з навколишнім світом, а з'ясувалося, що цим ланцюжком була Оля, і коли цей ланцюжок порвався, світ не загинув, не зник, але невпізнанно змінився, ніби це був зовсім інший світ, зовсім інше життя, в якому йому ще не доводилося жити.
Ще йому на думку інколи спадала Сергієва мама, яка мало не щодня приходила до сина, а потім йшла до нього, розпитуючи, які перспективи в Сергійка, і незмінно сунула йому до кишені лікарняного халату гроші, і він уже не відчував себе ображеним, а сприймав ці подачки як належне. Вона була занадто змучена від свого горя, що несподівано звалилося на неї, щоби подобатись йому. В інших обставинах він би, звісно, її не оминув, такою природною була її краса. Але тепер ця краса зблякла, перетворилася на бліду копію картини, яку художник побачив уві сні, у всій повноті кольорів і відтінків, але брак таланту й хисту не дозволив йому реально відтворити побачене. Ідеальне зі сну не має нічого спільного з реальним у житті, бо життя видалось би занадто правильним, якби ідеальне заполонило земний світ. Будь-що ідеальне є мертвим, царством тіней, і лише у сні, нашому потойбічному житті, може існувати.
Понеділок розпочався з невеличкої пригоди: до їхнього закладу не з'явився Степан Аркадійович. Зазвичай його відпускали у суботу зранку або навіть у п'ятницю звечора — і звечора, але вже у неділю, він повертався. Завдячував він цьому тільки Вікторові Андрійовичу, який поручився за нього, бо вважав Філософа набагато психічно здоровішою людиною, ніж ті, хто до психушки так і не потрапив. Те, що Філософ у неділю ввечері не прийшов, було надзвичайною подією, а вже над ранок у понеділок стало мало не катастрофою національного масштабу. Найбільше психувала Юля, його начальниця, безнадійно закохана в нього, так що з того кохання нічого не залишилося, крім нав'язливої ідеї-фікс. Вона обзивала Віктора Андрійовича останніми словами, і він зі здивуванням дізнався про себе багато нового в блатній інтерпретації Юлії Володимирівни. Де вона нахапалася цих слів, було невідомо. Гертруда-Галя вискочила із кабінету, бо не могла втямити, як поважна докторка могла опуститись так низько. Віктор Андрійович був розчарований в Юлі давно, так що не мав наміру розчаровуватись удруге.
Коли Юля вийшла із кабінету, за хвильку з'явився Степан Аркадійович. Вигляд у нього був винуватий, філософський, але людська гідність ніколи не покидала цього чоловіка. Він готовий був спокутувати свою вину і навіть кару сам для себе придумав: три місяці не буде по суботах-неділях виходити із психушки. Втім, ця кара видалась йому занадто суворою, і він, щиро дивлячись в очі Вікторові Андрійовичу, знизив термін до місяця. Зрештою, вирішив понадіятися на милість лікаря, бо вважав його найсправедливішим чоловіком на світі. Філософ усе життя міг би жити у психушці й не виходити за її межі, якби там була бібліотека. Книги замінювали Степанові Аркадійовичу весь навколишній світ. Йому було байдуже, де їх читати, — у психушці чи іншому місці. У закладі було зручніше, бо він міг лежати, лише перериваючи улюблене заняття на сніданки, обіди , вечері та походи в туалет.
Ось і причиною його запізнення була книга, відірватися від якої він не мав ані бажання, ані змоги, настільки вона його захопила. Тепер він намагався наївно по-дитячому про це розповісти Вікторові Андрійовичу.
— Найвеличнішим творінням Анатоля Франса є, безперечно, його роман "Боги жадають". Радянське – та й світове! – літературознавство виокремлюють інший його роман – "Острів пінгвінів" – насамперед за антиклерикальну його спрямованість, хоча, як на мене, найважливішою в ньому є антимілітарна складова, — захоплено говорив Степан Аркадійович, і Віктор Андрійович розумів: той не вважає себе винним у тому, що вчасно не з'явився до психушки. Розуміння цього є, але важливішим було дочитати книгу до кінця, ніж розпорошувати час на дорогу заради формального припису – прийти до закладу вчасно. Це якраз був той випадок, коли людина свідомо йде на порушення закону, але твердо переконана, що іншого способу запобігти злочину, задуманому кимось іншим, у неї нема. Це вже нехай потім суд, найгуманніший і найсправедливіший у світі, виносить свій вердикт, а зараз треба діяти саме так, а не інакше. – "Боги жадають" руйнує міф про те, що трагедія при повторенні перетворюється на фарс. Французька інквізиція ХVІІІ століття повторилась у не менш жахливій російській інквізиції ХХ століття. Якби ж то знаття, що так буде, то антисталіністи більш прискіпливо у тридцятих роках минулого століття вивчали би саме цей роман Анатоля Франса. Письменник, описуючи жахіття, які французькі революціонери обрушили на свій народ, говорить просто, без викрутасів і, здається, навіть без емоцій. Проте сила його письма полягає у буденності зображуваних подій, коли відправлення людей на гільйотину стало ремеслом.
У кабінет непомітно прошмигнула Гертруда-Галя. Філософ гнівно зиркнув на неї, мов професор на студентку, яка запізнилася на лекцію і збиває його геніальну думку. Дівчина принишкла у своєму куточку, намагаючись не зустрічатися поглядом зі Степаном Аркадійовичем.
— Центральним у романі є, безумовно, двадцятий розділ. Це ключ, розгадка до всього написаного – як і до розуміння складного еволюційного шляху головного героя роману Еваріста Гамлена. – Степан Аркадійович витягнув із кишені томик Анатоля Франса, і Віктор Андрійович здивувався, як цю книженцію можна було туди запихнути. Озброївшись окулярами, Філософ з грізним виглядом на обличчі став читати і, здавалося, ніхто не смів його перебити, бо наслідки були би непередбачуваними:
"Під час одного довгого засідання Трибуналу Еваріст Гамлен, сидячи на лаві в задушливій залі, роздумував, заплющивши очі:
"Лиходії, що змусили Марата ховатись по закутках, перетворили його на нічного птаха, птаха Мінерви, око якого помічало запроданців і в темряві, де вони крилися. Тепер погляд інших очей, голубих, холодних і спокійних, наскрізь бачить ворогів держави й викриває зрадників з проникливістю, незнаною навіть Другові Народу, що заснув назавжди в саду Кордельєрів. Новий рятівник так само пильний, але ще гострозоріший, аніж перший, він бачить те, чого не бачить ніхто, і його піднесений палець розсіває навкруги жах. Він схоплює найтонші, найнепомітніші відтінки, що відрізняють зло від добра, нечестя від чесноти, і якби не він, то так би їх і не розрізняли на велику шкоду батьківщині й свободі; він накреслює пряму й тонку лінію, поза якою праворуч і ліворуч самі тільки хиби, злочини й шахрайство. Непідкупний навчає нас, як сприяють ворогові і наші крайнощі, і наша млявість, які шкідливі дії тих, хто переслідує релігію в ім'я розуму, і тих, хто в її ім'я чинить опір законам Республіки. Не менш ніж негідники, що вбили Лепелетьє і Марата, служать зовнішньому ворогові ті, що віддають їм шану, як богам, тим самим компрометуючи їхню пам'ять. Іноземним агентом є кожен, хто відкидає ідеї ладу, розважності, вчасних заходів; але ж і той іноземний агент, хто зневажає звичаї, ображає цноту і в розбещеності свого серця заперечує існування Бога. Фанатичні священики заслуговують смерті; але існує і контрреволюційний спосіб боротьби з фанатизмом, буває і злочинне зречення. Людина поміркована сприяє загибелі Республіки; людина нестримна – також.
О, небезпечні обов'язки судді, що їх визначив наймудріший серед людей! Уже треба громити не тільки аристократів, федералістів, мерзотників орлеаністів – цих неприхованих ворогів батьківщини. Запроданець, іноземний агент – це Протей, він з'являється в різних обличчях. Він з'являється у вигляді патріота, революціонера, ворога королів; він удає, ніби його відважне серце б'ється лише для свободи; він підносить голос, примушуючи тремтіти ворогів Республіки; це Дантон, його несамовитість погано приховує його мерзенну поміркованість, і нарешті всі побачать навіч його продажність.
