Втікачі - Власюк Анатолій
А надія здатна творити дива, навіть відволікати людину від думок про смерть.
Коли батько Сергійка, поручкавшись з ним, виходив із кабінету, Віктор Андрійович устиг до приходу Галі-Гертруди, яка чатувала за дверима, глянути на купюру, що знаходилась у кишені халату. Це було сто доларів, і, здалося, що американський президент підморгнув йому. Гроші перекочували до кишені штанів, а з іншої він витягнув сто гривень і дав Галі-Гертруді, яка зайшла до кабінету.
— За що? – запитала вона, і її сталеві очі засяяли голубими небесними відтінками, щось людське і навдивовижу людяне поселилось у них.
— За хорошу поведінку, — сказав Віктор Андрійович серйозно і пішов у туалет, аби покурити і подумати про сенс життя.
Батько Сергійка вже був далеко від лікарні, аж поки зрозумів, що думки геть чисто покинули його. Виникла порожнеча між ним і рештою світу, ніби нічого й не існувало в просторі та часі. Йому хотілося вірити, що, повернувшись на грішну землю, він застане все, як було до його вимушеного відрядження, а, головне, — син буде здоровим. Назустріч ішли люди, які усміхались, про щось голосно говорили, а він не вслухався і не міг зрозуміти слів. Проте для нього очевидним було одне: сина він утратив навіки, і вже ніколи вороття до минулого не буде, що би не говорив цей доктор, який більше думає про гроші, ніж про пацієнтів. Десь на самому денці свідомості чужий голос підказував йому, що він несправедливий до лікаря. Але яке це тепер мало значення, коли його син, його єдиний син знаходиться у психушці і вже ніколи не повернеться до реального життя?
А це ж, відколи одружився, було його єдиною радістю і метою – продовжити їхній рід. Батько був єдиним у своїх батьків, і він – єдиним у своїх, і рід не переривався. А тепер, виходить, з його смертю можна поставити жирну крапку на їхньому роді?
І була ж у нього чи не єдина можливість десь рік тому продовжити свій рід, коли він злигався з Людкою-студенткою, і вона завагітніла від нього, а він сам наполіг, аби вона зробила аборт. Дівчисько плакало, не розуміючи, навіщо вбивати живе створіння, а він кричав на неї, мало не силоміць завіз її до лікаря, — а потім їхня любов згасла сама по собі. Мав би він зараз замість Сергійка маленького хлопчика (а що це повинен бути хлопчик – сумнівів не було жодних!), продовжувача роду. А тепер серце обливалося кров'ю, — і не за Сергійка, який сам себе занапастив і загнав у глухий кут, а за себе, коханого, на якому закінчувався їхній рід. Сподіватися на те, що хтось захоче завагітніти від тебе, старого бовдура, як Людочка-студенточка, не було жодної можливості.
Тепер він чітко уявляв собі картину, з чого, власне, почалась історія його страждання. Це був сусідський пацанчик Василько, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Одного серпневого дня він напівлежав на лавці на їхньому подвір'ї і поцілив з рогачки у їхнє вікно. В щибці з'явилася малесенька дірочка, через яку поволі вливалася ворожа сила.
Він, Сергійків батько, того дня дивився телевізор і почув дивний дзенькіт. Відразу впала в очі оця дірочка, яку би він ніколи не запримітив за інших обставин. Він вискочив на балкон і побачив Василька, який ліниво спостерігав за ним, вдаючи, ніби зовсім не причетний до цього малесенького нещастя, яке згодом призвело до величезної біди. Його крики й залякування ("Оце зараз піду до твоїх батьків!") не викликали у Василька жодних емоцій. Хлопчисько ліниво підвівся з лавки й попрямував на своє подвір'я, навіть не глянувши у бік Сергійкового батька, ніби того й не існувало на білому світі.
Дірочка, як з'ясувалося, не була наскрізною, а, отже, і не могла вважатися дірочкою в строгому розумінні цього слова, бо якщо немає наскрізного отвору, то яка ж це дірочка. Мікроскопічний шматочок шибки був увігнутий всередину, треба було добре придивитись, аби побачити це. Сергійків батько був абсолютно переконаний, що цей отвір – негативної інформації – таки існує, і нема на те ради. Він ретельно оглядав ще і ще раз місце події, роздумував, чим саме вистрелив з рогачки Василько, — але факт залишався фактом, і вже тоді треба було бити на сполох, змінювати віконну шибку – і, можливо, не було би тієї біди, просто не сталась би вона з Сергійком.
Але ми є такими дикунами в цивілізованому світі, що якими б не були досягнення науки й техніки, все одно за своїм мисленням залишаємося на рівні людиноподібного з первіснообщинного ладу. Це нездоланна хвороба всього людства, яке тому й приречене на самозагибель, що не робить уроків із власного безсмертя, неминуче штовхаючи себе до логічного завершення існування.
Сергійків батько також належав до тих двоногих істот, яких, нібито насміхаючись, назвали людьми розумними. Весь розум звівся до того, аби упродовж декількох десятиліть лише фізіологічно продовжити своє земне існування. Адже ж читав у якійсь газеті, що якщо шибка тріснула, чи в ній з'явився отвір, чи ще якийсь дефект видно неозброєним оком, — значить, змінено інформаційний простір, який перекодовує людину, зчитуючи з неї інформацію і переформатовуючи в інший індивід. Можливо, в газетній статті про це було написано трішки інакше, але сьогодні він усе переформулював за своїм логічним інженерним мисленням, бо був інженером не лише за професією, а й насправді, за суттю своєю.
Лінивство, насамперед розумове, притаманне усім без винятку буцімто людям розумним, зіграло з ним і цього разу злий жарт. Замість того аби не гаяти часу і відразу замінити шибку, не допускаючи перекодування тих, хто живе в інформаційно-пошкодженому помешканні, він знову розлігся на дивані й продовжив дивитися телевізор. Самогубця з претензією на людину розумну! Здається, вже наступної миті він забув про дірочку-недірочку у віконному склі, прирікаючи таких, як сам, на безумовне виздихання усього виду як такого. Телевізор як один із вінців цивілізаційних процесів, обернувся своєю знищенною енергетикою – насамперед проти тих, хто той вінець народив у своїй бездумній голові, закатаній по самі вінця вселенським страхом.
Оцінюючи тепер усе, що трапилося, він розумів, що відлік часу пішов саме з отієї дірочки-недірочки, яка кардинально змінила життя їхньої сім'ї. Якби він справді був подібний за образом і подобою на Господа Бога і міг би заглянути бодай на декілька років уперед, не кажучи вже про ту останню мить, коли завершиться його земний путь, то він би побачив, що ота дірочка-недірочка кардинально змінить не лише життя Сергійка, а і його власне, і життя дружини. Але це буде згодом, за декілька років, а зараз була дірочка-недірочка, лінивство розуму всесвітнього масштабу – і неспроможність уникнути самозакоханого самогубства людства, а, значить, і окремої людини.
Навіть коли через якийсь місяць Василько, отой нещасний сусідський хлопчик-хуліганчик, загинув в автомобільній катастрофі, це не стало для нього знаком звище, отієї недосяжної височіні, куди не те що людській думці, а й людині годі долетіти. Ліпше б, здавалося, у нього з'явилося грішне злорадство, коли він почув цю страшну в своїй безтямності новину, а то ж він навіть не пов'язав смерть Василька з оцією дірочкою-недірочкою. Лише за декілька місяців, коли з Сергійком почала творитись ота біда, у нього блиснула думка про взаємопов'язаність цих подій, але тут же згасла. І лише сьогодні, коли в безнадії вийшов із кабінету Віктора Андрійовича, усвідомив усю приреченість зачарованого кола трагічних подій.
Все було закономірно. Пробита-непробита Васильком-уже неВасильком дірочка-недірочка робила з Сергійком дивовижні речі, адже він спав саме в тій кімнаті, де інформаційний вакуум перекодовував його в зомбі. Ні, звичайно, можна було говорити, що у всьому винні друзі, з допомогою яких син скуштував наркотиків, що не меншою є вина дружини, яка дозволяла Сергійкові гуляти півночі, незважаючи на його, батька, протести. Можна було винайти ще мільйони причин, чому Сергійко потрапив до божевільні, але він, батько, тепер знав, що причина в отій дірочці-недірочці, і повернути життя назад немає жодної змоги – як і відновити деформовану шибку в кімнаті, в якій спав Сергійко.
8
ПЕРШИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП ПРО ЛЮБОВНУ ІСТОРІЮ, ЯКУ СТЕПАН АРКАДІЙОВИЧ ОСОБИСТО РОЗПОВІВ СЛУХНЯНО-ВДЯЧНИМ СЛУХАЧАМ, У ТІМ ЧИСЛІ Й АВТОРОВІ ЦИХ РЯДКІВ
Перш ніж розповідати любовну історію, що сталася зі Степаном Аркадійовичем, хочу власноручно засвідчити, що ваш покірний слуга був серед дванадцятьох обраних, яким наш вірний товариш довірив цю таємницю, а вже ми повинні були рознести її по всіх-усюдах. Особисто я з великою радістю роблю цю добру справу, бо знаю, що Господь Бог візьме мене у Своє Царство Живих.
Любовна історія Степана Аркадійовича вартує пера Шекспіра. Мої скромні літературні таланти не дозволяють мені уповні передати всі злети і падіння, велич і драму цієї трагедії. Ось, бачите, я вже починаю хвилюватись, а тому виходить зовсім не те, що я хочу сказати, адже драма трагедії – це не зовсім правильний вираз, це, можна сказати, тавтологія, як, скажімо, масло масляне. Хоча, з іншого боку, можливо, саме на підсвідомому рівні я, власне, й мислю цю любовну історію Степана Аркадійовича як драму трагедії чи, якщо вам так зручніше, — трагедію драми.
Мені зараз важко судити, чому Степан Аркадійович обрав мене одним із дванадцяти слухняно-вдячних слухачів, адже я сам розумію, що не достойний такої великої честі. Самокритично зізнаюся, що характер у мене препаршивий, так що недаремно три дружини покинули мене. Звичайно, спочатку мені було образливо, але потім я зрозумів, що вони й так занадто довго терпіли мої вибрики, бо могли піти набагато раніше. Власне, через оцей проклятущий характер життя у мене не склалося, бо я завжди діяв наперекір не лише іншим, а й самому собі. Здавалося, що всередині мене поселився якийсь чоловічок, який дошкуляє мені – навіть уночі, коли я сплю. Спочатку я з ним воював, а потім закинув це гибле діло, остаточно переконавшись у його безперспективності. Мій супротив нічого не давав, і, зрештою, я став таким самим, як той чоловічок усередині мене.
Все це я кажу вам не для того, щоб ви, часом, подумали, що маєте справу з хворою людиною, від якої можна чекати всього, навіть найнеймовірнішого.
