Втікачі - Власюк Анатолій
Син ще тримав їх в одному ланцюжку, а тепер, коли його не стало, зникла потреба грати роль сім'ї, якої фактично за всі ці довгі роки спільного життя й не було.
Останнім часом він ловив себе на думці, що, згадуючи про сина, паралельно думає про Сергійка, який поступив до них декілька днів тому. У нього був поганий зір, і коли він уперше побачив Сергійка, то подумав, що це повернувся його Святослав. Усе в душі в нього перевернулось, і, здається, той шок і досі не вивітрився. Він довго не наважувався підійти ближче, але треба було потримати одного пацієнта, який ніяк не хотів, аби йому зробили заспокійливий укол. Він згріб хворого своїми дужими руками, що, здавалось, аж всі кістки у того хруснули, і мимохіть глянув на свого Святослава. Звісно, це не був Святослав, якого він і досі бачив як живого. Навіть зовнішньо новачок психушки, якого звали Сергійком, не був схожим на його покійного сина, але від нього йшов якийсь внутрішній вогонь, що нагадував ауру його рідного Святослава.
Того ж дня, коли з ним сталося потрясіння і він сприйняв Сергійка за свого Святослава, він їхав з роботи у маршрутці й прислухався до розмови двох молодиків, які усерйоз говорили про переселення душ померлих людей в інші тіла ще живих. Принаймні так він зрозумів суть їхньої розмови. Йому хотілося детальніше розпитати у них про це, але спочатку він соромився, а потім, коли нарешті наважився, юнаки вже виходили із маршрутки. Щось підказувало йому наздогнати їх, але втома, накопичена за добу чергування в психіатричній лікарні, не дозволила йому цього зробити.
Раніше у нього подібного ніколи не було, аби він паралельно думав про щось. Ні, думки могли перескакувати з одного предмета на інший, але щоб паралельно думати про інше – такого не було. Він усвідомлював, що ця паралельна робота думки не заважає йому ясно мислити, що Сергійко і Святослав – це дві різні особи, які інколи зливаються в одне ціле в його голові, і від цього йому стає тепліше на душі.
Ось і зараз, їдучи в маршрутці на цвинтар, він паралельно думав про них, і уважний спостерігач міг би помітити ледь видиму усмішку на його устах як ознаку душевної гармонії та благодаті. Але всі були заклопотані своїми буденними справами і думками, аби зважати на таку дрібницю, як окремо взята щаслива людина. Лише Він блаженно дивився на своє творіння, і якби ми могли бачити серцем, а не лише очима, то помітили б таку ж усмішку, як і в того, створеного Ним.
Сьогодні був буденний день, а тому маршрутка на цвинтар не заїжджала. Він згадав про це в останню мить, коли водій уже від'їжджав від тієї дороги, що вела на цвинтар. Він виконав таки його прохання і зупинився, але висловив усе, що про нього думає. Наївний, слова відскакували від чоловіка, як м'ячики, і, здавалося, зовсім не ранили йому душу. Всі його думки були зараз навколо Святослава і Сергійка, в якого, він це вже знав напевно, переселилася душа його дитини. І недаремно Бог скерував його у психіатричну лікарню, аби він опікувався цієї дитиною, своєю дитиною.
Ще здалеку він радше зрозумів, ніж побачив, бо не міг побачити через свій слабкий зір, що назустріч йому йдуть дружина і доньки. Вони повертались із цвинтаря. Добре, що він погано бачив, бо такої ненависті, яка йшла з трьох пар очей, йому ще ніколи не доводилося відчувати. Його тіло прийняло цей страшний удар на себе, а душа намагалася протиставити ненависті любов, але з цього нічого не виходило. Могильним холодом війнуло на нього, коли він порівнявся з дружиною і доньками. Коли ж відійшов від них, стало легше і спокійніше на душі, але тепер їхня ненависть бумерангом ударила по жінках, смертельно поранивши їхні душі.
Цвинтар був великий, але душ під плитами й на небі було набагато більше, ніж людей. Кожний порпався біля своєї могилки родича, не звертаючи уваги на інших.
Він підійшов до могили Святослава, важко оперся на пам'ятник, потім схаменувся, що синові й так нелегко на тому світі, відтак якось непевно перехрестився, так само неуважно прочитав молитву. Зазвичай він розмовляв із сином, як з живим, але нині йому заважали. Через два ряди у нього за спиною стояли чоловік і жінка. Вони не розмовляли, але в нього склалося враження, що ті не просто дивляться йому в спину, а хочуть завадити йому зробити щось важливе у цьому житті. Разів зо два він наважувався і повертався до них, але вони дивились у землю і, здається, нічого не помічали навкруги. Але він не міг бачити, що вони не дивляться на нього, і хвороблива підозра наростала у нього в душі. Нарешті він дав собі спокій з тими незнайомцями і почав говорити з сином у серці, душі, не зронивши жодного слова. Незнайомці відразу пішли, визнавши свою поразку, а він блаженно усміхався, продовжуючи подумки розмовляти з сином, щоби, бува, хтось інший, якого він не запримітив, не зміг почути його слів, не упіймав його думку.
6
Оля віддалилася від нього. Він розумів, що у неї горе – мама невиліковно хвора на рак. Але йому здавалося, що саме зараз, у такі важкі хвилини, їй найбільше потрібна його допомога, ласка, навіть добре слово. Проте все було зовсім не так. Вона не хотіла з ним зустрічатися, не телефонувала йому, як це було раніше, коли, не рахуючись ні з чим, навіть з дружиною, могла розбудити його о третій годині ночі, а він, сидячи у туалеті, аби ніхто його не підслухав, вислуховував її мало не годинні монологи, а потім повертався в ліжко і вже не міг заснути до ранку. Коли він їй тепер телефонував, вона збивала дзвінок, а його есемески залишала без відповідей. Ні, він розумів, що дивитись, як на твоїх очах помирає мама, — дуже страшно, можна тихо збожеволіти. Але чому і він повинен ставати жертвою хвороби її мами? Це несправедливо, адже він кохає Олю. А де він бачив справедливість на цьому світі? І чи справді мова йде про кохання? Адже кохав спочатку свою однокласницю. Потім вибив клин клином – покохав нинішню свою дружину, до якої потім охолонув. Тепер Оля. До неї він теж стане байдужим, як до однокласниці чи дружини?
Хотів він цього чи не хотів, але подумки все частіше повертався до Світлани, з якою познайомився у кав'ярні в день свого та її днів народження. Це ж треба бути таким телепнем, щоби навіть не взяти її номера телефону, не запитати, де вона працює. Навіть прізвища її не запам'ятав, коли дивився у паспорт. Знає лише, що звати Світлана, по-батькові, здається, Євгенівна, що народилася з ним одного дня, але на шість років пізніше. Не прителіпається ж він до паспортного столу, щоби за цими даними шукати її? Та й хто заради нього це буде робити? Він же не нишпорка з кримінального розшуку, не прокурор, хоча люди не розуміють, що всі є його потенційними клієнтами і можуть потрапити до психушки в будь-який момент. Якби знали це, працювали б денно і нощно, аби знайти Світлану.
Він навіть двічі навідувався до тієї кнайпи, в якій познайомився зі Світланою, і йому поталанило навіть посидіти за тим столиком, де вони удвох сиділи, очікуючи, коли перестане падати дощ. Він довго гуляв вуличками того мікрорайону, вдивлявся в обличчя перехожих, сподіваючись упіймати поглядом Світлану, але жінки, яка запала йому в душу, не було. Звичайно, він розумів, що може бути лише один шанс із тисячі, а, може, й з мільйона, що він зустріне її, власне, тут, а він уже не такий романтичний юнак, аби збільшувати ймовірний відсоток зустрічі й щодня вештатися містом, мов закохана киця, й вдивлятися в обличчя перехожих.
До Олі його серце вже не линуло, а Світлана все більше й більше переходила до розряду платонічних коханок. Інших жінок на горизонті поки що не було. Залишалось одне – робота.
Робота поглинала Віктора Андрійовича з головою, і він приходив додому, наче вичавлений лимон. Він не міг зрозуміти своїх колег, які нудилися на роботі, відбували повинність, дивилися на своїх пацієнтів, як на шимпанзе в зоопарку. Для Віктора Андрійовича ці люди були рідними й близькими. Вони не просто потребували його допомоги, що він з радістю робив, вони були йому необхідні, як повітря, тому що він від них учився життю, вмінню відрізняти головне від другорядного. Він цим жив, і день минав непомітно, втома навалювалася лише тоді, коли він був не на роботі, й усі дивувалися, скільки у нього енергії, як він усе встигає зробити. Але вони не знали, як потім важко він відходить, скільки зусиль йому треба докласти, аби відновити втрачені сили. Якби він жив у стані кохання, мов невагомості, все було би набагато простіше, й енергія відновлювалась би швидше. Але кохання, здається, вже назавжди покинуло його, і не було жодної надії, що колись повернеться. Ніби він помер, бо кожна людина без кохання помирає, але ще за інерцією продовжує жити, ніби Бог дає можливість востаннє насолодитися земним життям, можливо, маючи якийсь запасний варіант, власне, для нього, щоб гідно закінчити своє гостювання на цій планеті.
Замість Любочки тепер у його кабінеті сиділа Гертруда – холодна висока шатенка з доволі незвичним для наших країв іменем. Він, не церемонячись, одразу запитав у неї, чому батьки її так назвали, і вона відповіла, що мама викладає зарубіжну літературу в університеті. Це йому нічого не пояснило, і він запитав, чи може її називати Галею, аби не зламати язика об її складне скандинавське ім'я. Дівчина зашарілась і призналась, що з дитинства мала комплекс, який, здається, не минув і зараз. Їй ніколи не подобалось ім'я Гертруда, і вона благала всіх, у тім числі й маму, аби її називали, власне, Галею. Їй видавалося, що це її ім'я, природне, а не штучне. Гертруда було інородним тілом в її організмі. Здавалося, що вона навіть відчувала фізичний біль, коли її так називали. Віктор Андрійович, не хотячи цього, вцілив у десятку, коли у властивій йому жартівливій манері запропонував Гертруді називати її Галею. Тепер це був її чоловік. Вона була занадто холодною, аби зрозуміти, що це кохання, а тим більше не була здатна передати почуття своєму обранцеві. Та й вони обидва, мабуть, здивувались би, якби хтось їм сказав, що вони створені одне для одного. Але це було насправді так, і вони цього не знали, і добре, що вони цього не знали, бо якби дізнались, то й так складне життя видалось би драматичним, неодмінно призвело би до думки, що жити по-людськи дуже складно, майже неможливо.