Втікачі - Власюк Анатолій

Не можна ж годинами сидіти, втупившись у дошку, відриваючись лише на час сніданку, обіду та вечері.

Йому тут нічого не смакувало, їв, бо мусив, бо над ним завжди стояв санітар, який, здавалося, тільки й чекав, аби стукнути його, коли Сергій щось не доїсть. Насправді санітар повільно ходив узад-вперед, а потім зупинявся і знову продовжував ходити, але Сергієві видавалося, що пильнують саме його, аби покарати за їжу. Сам прийом їжі став для нього болючим; здавалося, що все тіло зібгалося в клубок і не хоче навіть думати про ці остогидливі каші, супи та компоти. Коли приходила мама і приносила щось смачненьке, Сергій теж не дуже хотів те їсти. Оте смачненьке було вдома, а тут воно ставало якимось гумовим, що не лізло до рота.

Мама приходила окремо від тата і змушувала сина насильно з'їсти все, що вона приносила. Тато, бачачи, що Сергійко не дуже хоче їсти те, що він приносив, залишав усе санітару, просячи, аби той упродовж дня давав його синові підкріпитися. Звісно, майже нічого до Сергійка більше не потрапляло, він і не думав про їжу, яка очікувала на нього в холодильнику, бо йому було забагато тих каш, супів і компотів, які йому давали в закладі; а взагалі було би добре, якби йому нічого не давали їсти.

Сергій соромився маму й тата. Побувши з ними хвильку-другу, казав, аби вони йшли додому, бачив, що вони ображаються, але нічого не міг зробити, аби вгамувати власну жорстокість щодо них.

Він не знав, скільки знаходиться в цьому закладі, а насправді лише на третій день перебування тут згадав, як у далекому сні, свого друга Кольку. Блискавкою висвітлило його обличчя, але думки плуталися, не можна було щось логічно додумати до кінця. Саме Кольку йому хотілося зараз найбільше бачити, але того не було поруч, і Сергій ніяк не міг зрозуміти, чому так відбувається. Адже, здається, все просто: є люди, яких хочеш бачити, а є такі, яких би волів ніколи не знати. Але в тому, попередньому, житті й тепер чомусь спрацьовували інші закони, причому його змушували пристосовуватися до цих законів, а він цьому пручався й ніяк не міг зрозуміти, чому так відбувається на світі.

Десь глибоко в душі він відчував, що любить тата й маму, але ця любов, мабуть, була так глибоко, що коли вони приходили, він намагався якомога швидше їх спекатися, соромлячись самого спілкування з ними. Він відчував від цього й фізичні незручності, щось усередині живота в нього переверталося догори дригом, ніби він ставав на голову, хоча чудово розумів, що знаходиться у звичному для свого тіла положенні.

Сергій ніяк не міг зважитися глянути в очі татові й мамі, ніби відчував себе останнім злодієм, який попався на гарячому, а тепер йому соромно за свій вчинок. Але це було не так. Він не соромився, бо не вважав, що здійснив щось ганебне, але не мав сили волі змінити свою поведінку. Ця роздвоєність його гнітила, і він намагався чим швидше позбутися присутності тата й мами, хоча, коли вони йшли геть, страх з подвійною чи навіть потрійною силою знову навалювався на нього, і якби не пігулки і уколи, він, мабуть, зійшов би з розуму. Найбільше йому хотілося позбутися цього безпричинного страху, але він навіть не смів думати про це, боячись, що страх посилиться, — і тоді не допоможуть ні пігулки, ні уколи. Десь у глибині свідомості жевріло розуміння, що тато й мама стали такими ж жертвами, як він сам, але це було занадто філософською сентенцією, аби він міг її розкласти на слова, зрозуміти суть кожного виразу, скласти це все докупи, а відтак докопатися до суті цієї філософської сентенції.

Сергійко навчився розрізняти санітарів, що від самого початку видавалися йому на одне обличчя. Їх було троє, вони змінювалися щодоби й однозначно кваліфікувалися ним, як особисті вороги. Від них не можна було чекати нічого доброго. Здавалося, вони тільки й чекають слушного моменту, аби заподіяти йому щось зле. Як і у випадку з татом і мамою, він не дивився їм в очі, але, здавалось, інтуїтивно відчував, що вони цілодобово стежать за ним і чекають слушної нагоди, аби поквитатись за щось. Оце "щось" було якесь безформенне і, здавалось, нереальне, але Сергійко знав, що насправді воно існувало, і ніхто його не міг переконати у протилежному.

І все ж отой третій санітар, здавалося Сергійкові, ставився до нього прихильніше, ніж ті двоє. Він би не зміг зараз висловити цього не те що словами, а навіть думками, коли не треба їх формулювати в слова, а слова – в речення. Усвідомлення саме такого ставлення санітара до себе існувало на інтуїтивному рівні, й, можливо, це була єдина позитивна емоція Сергія за той час, коли він перебував у цьому закладі.

Ні, звісно, він брехав самому собі, бо ще більшою позитивною емоцією для нього був лікар. Це був його лікар, бо з іншими в його палаті спілкувались інші лікарі. Ні, його лікар спілкувався і з іншими в його палаті, але йому видавалося, що він з ними спілкується заради чемності, а насправді він хоче спілкуватися тільки з ним, Сергійком. Ці спілкування віч-на-віч, хоча навкруги могли реготати, стогнати й кричати, були недовгими, але приводили Сергія в душевний трепет. Йому хотілося бути максимально відвертим з лікарем, роздягнути свою душу догола – і не соромитися цього. Але він не міг так зробити, щось його стримувало. Ні, це не була недовіра до лікаря, а щось інше, незалежне від нього, чого він ніяк не міг позбутися, ніби над його тілом нависла невидима оболонка, яку він не міг зруйнувати. Страх ніяк не хотів покидати його грішну душу, оселився, здається, у ній назавжди, а руйнація оболонки, що нависла над тілом, могла призвести до ще більш катастрофічних наслідків. Виходило, що страх, попри свою неприродність і згубність, був рятівною панацеєю, яка остаточно не руйнувала ні тіло, ні душу.

Він довго ніяк не міг запам'ятати, як же звуть лікаря, хоча той щоразу при зустрічі нагадував свої ім'я й по батькові, розуміючи, що Сергійкові хочеться покликати його по-домашньому, ніби давнього старшого друга, але оті два слова ніяк не могли зачепитися в його хворому мозку. Чим більше він цього хотів – запам'ятати, як звали лікаря, – тим подалі ці два слова відскакували від нього, мов м'ячики. Він не хотів сам собі зізнатися, що спілкування – звичайне людське спілкування – з лікарем для нього набагато важливіше, ніж оті пустопорожні розмови з мамою чи татом, від яких він змучувався більше, ніж будь-коли. Можливо, в його житті й не було оцього звичайного людського спілкування, й доля повинна була познущатися з нього, аби він потрапив сюди і нарешті зрозумів, що може бути й таке блаженство.

І вже, власне, на третю добу перше просвітлення найшло на нього, коли санітар гучно крикнув: "Віктор Андрійович!", і Сергійко спочатку шепотів "Віктор Андрійович, Віктор Андрійович, Віктор Андрійович…", а потім подумки повторював ці два слова і навіть був упевнений, що вони йому наснилися.

Але сон був неглибокий і коли він розплющив очі, то побачив над собою схилене обличчя санітара, отого третього, якого він вирізняв з-поміж двох інших. Сергійко дивився йому в очі, як дивився в очі Вікторові Андрійовичу, і, здавалося, страх ще витікає з нього тонюсіньким, у людську волосинку, джерельцем. Його багато, отого страху, і, мабуть, життя не вистачить, аби він остаточно видзюркотів з тебе, але усвідомлення того, що він зникає, додавало сил – не лише фізичних, а насамперед моральних. Сергійко ще злякано дивився на санітара, але це не був панічний страх, це було усвідомлення небезпеки, яка могла виходити від цієї людини, — і не більше. І яким було здивування Сергійка, коли санітар не витримав його погляду, спочатку відвів очі вбік, а потім узагалі пішов геть, маскуючи свою розгубленість спогляданням інших мешканців палати.

5

Сьогодні минало три роки, як трагічно загинув його син – Святослав. Добре, що у нього вихідний, піде на могилу, поговорить з дорогою його серцю дитиною.

У смерті Святослава дружина і дві доньки звинувачували його. Він розумів, що винен, бо син поїхав замість нього, коли він занедужав, і потрапив у ту жахливу аварію. Мабуть, якби він не розлінився і подолав свою хворобу, бо направду вона не була смертельною, і з ним би нічого не сталось, і син був би живий.

З попереднього місця роботи йому довелося піти, бо все нагадувало про сина. Йому здавалося, що всі з осудом дивляться на нього. Мовляв, старий хрич, послав дитину на вірну загибель, а сам ходить живий-здоровий.

Дружина й доньки щодня влаштовували йому маленький Освенцім, і він пішов від них, аби остаточно не збожеволіти. Він винайняв однокімнатну квартиру поближче до нового місця роботи і почувався майже щасливим. Найбільше йому, звичайно, зараз бракувало сина, і лише після цієї смерті він зрозумів, як сильно його любив. Ні, він любив і дружину, і доньок, але син був кимось особливим у його житті. Тепер він не просто усвідомлював, а розумів, що син був продовженням його самого, а він уже не має майбутнього, зі смертю сина його життя закінчилося, він лише за інерцією продовжує жити, дивуючись Божій ласці.

Звичайно, він картав себе за те, що був занадто суворим з сином, не виказував привселюдно й наодинці з ним своєї батьківської любові. Але, не будучи вчителем за фахом, насправді виховував сина за кращими традиціями педагогічної науки. Хоча його любов була глибоко захованою, він відчував, що син відповідає йому взаємністю, теж не показуючи свого істинного ставлення до батька. Вони могли погарикатись, посваритись, але обидва потім страждали від цього, хоча й не показували одне одному, що, власне, страждають, а поводилися так, ніби нічого не сталося. Дні й ночі зарубцьовували їхні моральні рани, і знову життя текло повільно, меланхолійно – аж до нового вибуху, коли схожі істоти небезпечно сходяться, аж іскри летять.

З дружиною і донькою у нього було по-іншому. Ні, він теж їх любив і говорив гарні слова, яких би ніколи не сказав синові. Але взаємної віддачі у стосунках з жіночою половиною його сім'ї не було. Вони сприймали все як належне, але були скупими на гарні слова для нього, батька і чоловіка. Він був ніби придатком у сім'ї, необхідною складовою частиною, але все одно другорядною, без якої можна обійтись. І коли загинув син, стало зрозуміло, що без нього, батька і чоловіка, таки можна обійтись.