Рідні діти - Іваненко Оксана

Коли вона згадувала їх, а вона згадувала їх щодня, щогодини, у вухах бриніла пісня Килимки:

Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату. Загадав він нам дорогу У неволю кляту.

Але ж це було б просто дико — тут грати! І вона лише обережно, ніби голублячи, проводила кілька разів на день ганчіркою по клавішах і тихенько мугикала Килинчині пісні. Під час пісні бубхен добре засинала...

Мугикала і згадувала дівчат. Що з ними? Як вони там, найрідніші подруги? Таня відійшла в таке далеке "доісторичне" минуле, ніби зовсім інше життя. А тут, близько, в цьому ж місті, за колючим дротом у блоку № 7 на нарах і під нарами спали вночі її найрідніші люди. Вранці їх будять і під вартою вони йдуть на фабрики... Працюють до пізньої ночі, невеличка перерва на обід — баланда, від якої тхне чим завгодно, тільки не їжею...

Пізно ввечері притуляться одна до одної, пишуть листи додому, читають гіркі скупі рядки, що надійшли звідти. Чи згадують її? Звичайно, згадують. І їй ставало соромно, що вона так спокійно живе, працює старанно на своїх ворогів. І вони, вороги, надто дивно поводяться... Якось увечері фрау Еллі перевіряла учнівські зошити. Ліна постукала в двері сказати, що бубхен уже спить і чи вже треба готувати вечерю, чи чекати пана лікаря.

Раптом фрау Еллі спитала:

— Ви були піонеркою, Ліно?

— Була, — відповіла не замислюючись Ліна і, підвівши голову, глянула прямо в очі фрау.

— Ви чули коли-небудь про Карла Лібкнехта, про Розу Люксембург?

— Звичайно. У нас навіть маленькі діти знають про них. У нас були піонерські загони імені Карла Лібкнехта, а багато фабрик носять ім'я Рози Люксембург. — На хвилину вона зупинилася. Вона згадала вулицю Рози Люксембург у Липках, де недалечко й вони жили...

Рідний Київ став перед очима, і вона заговорила швидко, сама не розуміючи чого. Ах! Однаково вона вже була за гратами, а що її ще чекає?

— У нас була вулиця Карла Маркса, там був дитячий театр... І у нас у школі був піонерський загін імені товариша Тельмана.

Фрау Еллі сполотніла, з жахом глянула на Ліну і махнула рукою, ніби словами вона не могла припинити цю нестриману мову, що зненацька прорвала, як потік навесні.

— Still, Madchen, still! — прошепотіла вона. — Досить, не треба. Ліна, опустивши очі, вже дивилася долу.

— Скільки вам років, Ліно? — спитала фрау Еллі.

— Десятого березня мені вже буде вісімнадцять. Готувати вечерю, фрау Еллі?

— Так, уже час, — сказала фрау Еллі, почервоніла і схилилася над зошитами.

* * *

Ліна стояла з бубхен на руках і дивилася у вікно. Проходили загони "гітлерюгенд". Спочатку підлітки, потім зовсім невеличкі хлопчики і дівчатка в формі з свастикою. Багато загонів — чи у них парад який, чи що? Як страшно. От ростуть діти, багато дітей. Вони народжуються всі такі малі, ласкаві, як ця Ірма, яка сидить на руках у полоненої слов'янки і ніжно притулилася голівкою до її плеча. Але вона підростає, починає лопотіти, і їй починають втлумачувати, що "Deutschland uber alles" , що є арійська і неарійська раси, що вони арійці — чистокровні німці — мусять панувати, а решта — їхні раби. У них, чистокровних арійців, викорінюють усі людські, благородні почуття і роблять їх здібними на всі звірства, на всі ті варварські вчинки, які бачила сама Ліна па власні очі.

Перед очима виникає шибениця на Бессарабці і Льова... Зовсім, зовсім інше заклали їм в плоть і кров і Льова, і старий директор, і вся рідна школа. То ж були роки, коли всі стежили за героїчною боротьбою в Іспанії, надсилали подарунки іспанським дітям, стрічали маленьких іспанців, яких привезли в Радянський Союз. Дружба народів. "У нас, в Радянському Союзі, усі народи як брати", — виринув рядочок з давно забутого віршика.

"Як добре у нас було. Як справедливо, — думала Ліна. — Як вони могли піти на такий народ, що бажає всім тільки щастя й миру? І як спокійно собі живуть усі ці фрау Еллі, гери Шмідти поряд з концтаборами, а я от стою і чукикаю їхню дитину, і хіба я можу заподіяти їй щось зле, так, як вони нашим дітям? І що я скажу потім, коли наші переможуть — а що я робила? Була служницею у ворогів, гляділа їхню дитину. Краще б я була в концтаборі з своїми дівчатами. Але ж і там нас гнали працювати на фабрику..."

В неділю і фрау Еллі, і гер Карл, лікар, вставали трохи пізніше, ніж завжди, і Ліна могла поспати на півгодини довше.

Так і тієї неділі вона тільки розкрила, як і завжди, очі, зиркнула на годинник — шоста година — і знову закрила їх. Ще годину, ні, цілі дві години можна поспати, бо вчора ввечері фрау Еллі сказала, щоб сьогодні вона спала навіть до восьмої години, бо сніданок буде о дев'ятій, і щоб зранку не заходжувалась з прибиранням, бо гер лікар спочиватиме. Ще дві години! На кухні рипнули двері — то, мабуть, фрау вийшла налити води. Якщо їй сказали, що можна спати, — значить можна.

І Ліна знову міцно заснула.

"Ой, мабуть, уже пізно! — раптом схопилась вона, бо почула на кухні брязкіт посуду і голоси. — Чому ж фрау Еллі не збудила мене?" Вона швидко вдяглася і вийшла. Так і є! Фрау Еллі була вже вдягнена, причесана, стіл був уже накритий, кофе кипіло на плитці.

— Доброго ранку. Я заспала, — сказала Ліна. Вона звикла до рівного витриманого тону хазяїв, і їй було б неприємно, коли б фрау Еллі розсердилась, гримнула так, як гримають на них в концтаборі, не тому, що вона боялася розсердити хазяїв, а щоб знову не відчути себе безправною рабою.

Але що це? Очі фрау Еллі дивляться навіть привітно, вона усміхається так, як тоді, коли бавиться з бубхен.

— Вітаю вас, Ліно, — каже вона. — Адже сьогодні день вашого народження. Карл, неси Ірмочку, будемо снідати!

На столі на блюді ще гарячий кухен , три прибори для дорослих і один маленький — перед високим кріслом Ірмочки.

— Сідайте, Ліно! — сказала фрау Еллі здивованій Ліні. Перед прибором Ліни — загорнутий пакуночок.

— Це подарунок від Ірми, — пояснює фрау Еллі.

Ліна ніяково розгортає. Там легеньке недороге платтячко, картатий фартушок і панчохи. Нові панчохи!

Як у концтаборі дівчата згадували панчохи, обгортаючи ноги трикотажним дрантям! Тут, правда, хазяйка дала одразу Ліні свої старі, які та старанно штопала щовечора. А це були тонкі, зовсім нові панчохи — просто чудо! Фрау наказала вдягти плаття, фартушок і панчохи. І Ліні було так дивно вдягати все це нове, ціле... Вийшов лікар і теж сказав:

— Вітаю вас, Ліно.

Він взагалі рідко бував дома, майже ніколи не розмовляв з Ліною, але інколи уважно, уважно дивився на неї. Вони сіли за стіл.

— Ну, що ж вам побажати в день народження? — спитав він.

— На мою думку, лише одне, — несподівано, з почуттям сказала фрау Еллі, — щоб здійснилися її бажання, а я думаю, ми знаємо про них! Я ще бажаю, щоб її батько був живий і здоровий і щоб ми з нею, коли скінчиться війна, зустрілися не ворогами.

Як їй, Ліні, було дивно все це слухати! Вона не знала, що казати. Виручила бубхен — вона засміялася і закричала: — Ліна!.. Ліна!.. Кухен!.. Кухен!.. Тоді Ліна сказала:

— Дякую. Я бажаю, щоб ваша Ірмочка була здорова...

— А тепер куштуйте мій кухен. Бачите, як швидко я його спекла.

Що казати, Ліна була безмірно здивована і зворушена. Ірмочка розвеселилася, тяглася до всіх по черзі на руки, годувала всіх пирогом, кава була солодка, смачна, і фрау Еллі дивилася такими теплими очима на Ліну, і знову Ліна подумала: як же вони, культурні люди, інтелігентні, можуть терпіти Гітлера, есесівців, наці, концтабори, адже серед них були і Роза Люксембург, і Карл Лібкнехт, і Тельман!

Гер Карл почав розпитувати Ліну про школу, де вона вчилася, і Ліна з захопленням розповідала і не могла зупинитися. Вона зовсім вільно ще дома розмовляла німецькою мовою, і хазяї були здивовані, як добре вона говорить.

Раптом пролунав дзвінок, і Ліна, схопившися з місця, враз помітила, як зблід гер Карл, і фрау Еллі почервоніла і, перемагаючи ніяковість, ледь помітним поглядом показала Ліні на прибор. Ліна схопила його і поставила на кухонний столик для брудного посуду, коло крана.

Фрау сама пішла відчиняти двері.

— Прошу, заходьте до кабінету, — почула Ліна, — чоловік снідає. Але троє чоловіків попрямували на кухню. Обличчя одного здалося

Ліні дуже знайомим, він приходив кілька разів до лікаря і завжди нишпорив очима по всіх кутках. Так, фрау Еллі казала, що це керуючий будинками.

Ліна стала за стільцем дівчинки.

— Пробачте, — сказав керуючий будинками і багатозначно усміхнувся, — здається, у вас якесь сімейне свято. Усі хатні беруть участь. А хто ця панночка? — спитав він, показуючи очима на Ліну. Він зробив наголос па "хатні".

— Так, сьогодні день народження нашої дочки, — спокійно сказала фрау Еллі і, раптом поглянувши на Ліну, суворо гримнула. — Чого ти стоїш тут? Скільки разів я тобі казала, поки ми снідаємо, ти мусиш закінчити прибирати кабінет і спальню. Це нянька моєї дівчинки, — пояснила вона.

Ліна почервоніла і вибігла з кухні. Цей несподіваний грубий окрик, це "ти"... Але ні, Ліна не образилася. Вона вже знала: на всіх цих посадах керуючих будинками, двірників були лише запеклі наці, і при них фрау Еллі, звичайно, мусила не виявляти своє справжнє ставлення до полоненої радянської дівчини.

Чоловіки пройшли до кабінету, поглянули підозріло і зневажливо в бік Ліни, але в кабінеті затрималися недовго і поїхали разом з лікарем.

— Я незабаром повернуся, — сказав лікар дружині.

У Ліни, коли вона одягала Ірму, чомусь тремтіли руки. Вона уникала зустрітися поглядом з фрау Еллі.

Але фрау Еллі сама підійшла до неї і поклала руку на плече Ліні.

— От зіпсували твій день народження, — мовила вона.

— Ні, — сказала Ліна, підвівши голову і глянувши в очі фрау.— Сьогодні все-таки мій день народження.

І після того дня вони розмовляли небагато. Але хіба потрібні були зайві слова і пояснення, коли фрау Еллі сказала, ніби між іншим:

— Під час прийому, Ліно, гуляй з Ірмою коло ганку, і коли побачиш керуючого будинками або когось з його компанії, неси дитину в дім.

Ліна вглядалася в обличчя кожного з тих, хто прийшов у той день на прийом. Хто з них ворог? Хто друг? Увечері фрау Еллі сказала:

— Ти ляжеш у кухні, а в твоїй кімнаті ляже мій двоюрідний брат Отто, він приїхав на кілька днів у своїх справах. Ти, здається, не дуже міцно спиш, ти почуєш, як хтось стукатиме чи дзвонитиме?

Отто був останнім, хто зайшов на прийом до лікаря.