Рідні діти - Іваненко Оксана
Вона співала "Думи мої, думи", і її викликали без кінця... Ліна з Танею були в захопленні, їм дуже хотілося познайомитися з дівчинкою, але якось не вийшло. Скільки було в усіх глядачів гордості, радості за дітей Радянської України, і подумати, що в цей час десь у куточку плели свої темні діла такі, як Золин батько. Ліна просунулась в куток до дівчини.
Бодай тобі, чорний ворон,
Крила повсихали,
Щоб цієї доріженьки
Та й не віщували.
Бодай тебе, чорний ворон,
Куля не минула,
Щоб про тую неволеньку
Вкраїна не чула.
Дівчина співала, і стільки було туги і розпачу в кожному слові, сльози бриніли в кожному звукові.
Килинка закінчила пісню, але дивилася так само нерухомо, ніби ніщо в вагоні її не обходило.
— А я тебе знаю, — сказала їй Ліна і привітно усміхнулася. — Я тебе чула в Києві на олімпіаді, перед війною, мені дуже хотілося з тобою познайомитися.
— От і познайомилися, — сумно усміхнулася Килинка, поглянувши потеплілими враз карими очима, — раніше я звалася Килинка, а тепер Остарбайтер № 6598.
— Це ненадовго, — палко заговорила Ліна. Вона дуже змінилася з того вечора, коли штовхнула есесівського офіцера й закричала йому, що її звуть Леніною, і хоча опинилася під арештом, відчула в собі якусь непоборну силу. — По-перше, наші наступають, — мовила вона Килинці,— по-друге, може, нам вдасться втекти. І, по-третє, однаково треба завжди пам'ятати, що ми — радянські дівчата...
* * *
Завжди пам'ятати, що вони радянські дівчата!
Вони пам'ятали про це і в концтаборі, куди їх привезли, і на фабриці, куди ходили працювати, пам'ятали це, конаючи від холоду, голоду, знущань вартових, коменданта, усіх...
Слова "радянські дівчата" ніби були магічними. Коли хтось із інших полонених — поляків, французів — вказував на них, кажучи: "радянські дівчата", на них дивилися з повагою і захопленням. Холодної зими, напівбосі, вони обмотували ноги трикотажним ганчір'ям, щоб не відморозити ноги, ходили обідрані, схудлі, жовті, але завжди чули за собою: "Це радянські дівчата!" І вони не схиляли голови і підтримували одна одну. І Ліна відчувала найближчими, найріднішими усіх цих дівчат: Килинку, Тамару, Надю, бурякових п'ятисотенниць. На кінець зими Ліна стала дуже кашляти, часто її трусила пропасниця, то вона мерзла, трохи не цокотіла зубами, то, навпаки, щоки її палали, і вона підбігала до вікна і не могла надихатися морозяним повітрям.
Для проформи їх іноді оглядав лікар, — брутальна, безсердечна людина, — і, звичайно, нікому з дівчат не спадало на думку поскаржитися йому на якусь хворобу. Це був би лише зайвий привід для глуму, для знущання, для якихось експериментальних уколів, від яких ставало ще гірше...
Але останнім разом огляд провадив новий лікар, і, хоча він так само байдуже, майже механічно оглядав усіх, він раптом спитав Ліну:
— Ви хворіли на туберкульоз?
— Ні, ніколи.
— А кашляєте давно?
— Цю зиму.
Він з мить помовчав. Потім сказав наглядачці:
— Далі. Працювати може. Нічого страшного.
"Працювати може"!.. Вони всі могли працювати, поки зовсім не вибивалися з сил, тоді їх тягли до лікарні, а звідти майже ніхто не виходив, звідти виносили вже мертвих. Дівчата не звернули уваги на цей огляд, на цього нового лікаря, невеличкого, кругленького лисого німця. Вони всі були однаково огидні і ненависні вороги: і вартові, і наглядачі, і лікарі.
Та тижнів за два Ліну викликали до коменданта.
— Тебе забирає лікар у служниці.
Ліна трохи не зомліла. Як? Покинути дівчат, з якими стільки пережито? Йти в служниці до ворога?
— Я не хочу, — сказала вона.
— Тебе, між іншим, ніхто не питає, — сказав комендант. — Збирай речі і йди. Хазяйка — дружина лікаря — на тебе чекає.
Дівчата зняли справжнє голосіння, коли почули, що Ліну відправляють, прощалися, як на смерть.
Ліна вийшла з барака разом з комендантом.
— От ваша служниця. Не розумію, чого ваш чоловік вибрав саме цю. Можна було б міцнішу і дужчу. Та ви не потурайте їй, ці слов'янки такі вперті. З ними стільки мороки. Коли що не так, не буде вас слухати — ви прямо до нас, ми її живо навчимо.
Вони вийшли з двору на вулицю, і Ліна вперше з неприхованою ненавистю подивилась на свою хазяйку. Однаково їй губити вже нічого! І несподівано зустрілася з поглядом уважних, серйозних очей. Жінка була скромно вдягнена, нагадувала наших учительок, службовок. Звичайна собі жінка.
— Як вас звуть? — спитала жінка тихо.
— Ліна, — так само тихо відповіла Ліна і одвернула голову. Вона ще раз поглянула на табір. Там, за дротом, лишалися її сестри,
і невідомо, кому з них доведеться важче. Вона підвела руку і помахала нею, а може, хто з них бачить у віконечко, у щілину грат — може Килинка, може Тамарочка, може Настя...
Жінка нічого більше не питала, так мовчки дійшли додому. П'ять невеличких, чистих кімнат. Усе на своєму місці — абсолютний порядок, але холодно, незатишно. Навіть у дитячій.
— Бубхен спить!.. — сказала хазяйка. — Ви розумієте німецьку мову? — спитала вона, і Ліна кивнула головою, хоча завжди відмовлялася під цього. — Бубхен тільки півтора року, ви будете глядіти її, — продовжувала хазяйка. — Зараз ви помийтесь, поснідаєте, і я покажу вам, як прибирати кімнати. А оце тут ви спатимете, — показала хазяйка на закапелок коло кухні.
Хазяйка говорила тихо, стримано. Вона мовчки зважила на аптекарських терезах сурогатного кофе, зварила, налила Ліні чашку, врізала тонкий шматочок хліба. Коли б хто збоку поглянув на них, одразу б побачив, що обом якось ніяково і чи не дужче самій хазяйці.
— Мій чоловік лікар, — сказала хазяйка, — він говорив, що ви дуже застуджені, а що туберкульозу у вас нема. Але вам треба поправитися.
Вона ще налила чашку ріденької кави.
"Звичайно, з туберкульозом вони не взяли б до дитини. А вона така тиха і смирна, бо боїться, щоб я чогось не заподіяла її дитині", — майнуло в голові у Ліни.
— У вас є мати? — раптом спитала хазяйка. Ліна похитала головою:
— Вона померла під час війни.
— А батько?
— Батько... — Ліна на якусь мить зупинилася. — Батько на фронті... — ледь вимовила вона і почервоніла. Але вона не могла, не могла не збрехати! Їй здавалося, що коли вона скаже, що батько заарештований Радянською владою, цим вона ніби запобігатиме перед ворогами. Ні, хай краще вони думають, що вона дочка фронтовика, який захищає від них свою Батьківщину!
Хазяйка почервоніла і більше нічого не питала.
* * *
Дитинча було як дитинча. Воно тільки почало дибати і белькотіти кілька слів. Ліна не відчувала до нього ніякої ненависті. Вона його годувала, одягала, вивозила гуляти, була з ним терпляча, та й дитинча було тихе й лагідне. Перші дні хазяйка, коли поверталась з роботи, пильно придивлялась, як Ліна обходилась з дитиною.
"Боїться, — думала Ліна і кривила губи в презирливу усмішку. — То у вас такі звірі, можуть убивати дітей..."
Хазяйка — фрау Еллі — працювала вчителькою в школі.
Лікар приходив пізно ввечері, часто коли Ліна вже спала в своєму закапелку на досить твердому ліжку, але під чистим простирадлом і ковдрою, на справжній подушці.
"Не можуть же вони знущатися з мене, коли я цілісінькі дні з їхньою дитиною",— думала Ліна, трохи дивуючися з їхньої чемності і витриманості.
За кілька днів лікар сказав, що мусить оглянути її, він вислухав її і дав пити якісь ліки.
Фрау Еллі, яка була при огляді, зауважила:
— Дівчина дуже погано їсть. Звичайно, тепер і харчування недостатнє, але й того, що їй належить, Ліна не з'їдає.
Лікар строго подивився на дівчину і сказав:
— Треба їсти. Вам треба їсти якомога більше. їжте обов'язково все, що вам дають. Що ви, померти хочете, чи що?
Ліна глянула на нього своїми прозорими великими очима, губи в неї гірко і зневажливо скривилися. Вона не вимовила словами, але і в очах, і на цих гірко скривлених губах було одне запитання:
"А навіщо жити?"
І лікар несподівано прочитав його безпомилково і сказав:
— Жити треба. Треба жити.
Ой, коли б це не був німець, ворог, його слова були б підтримкою. Що може він зрозуміти в почуттях полоненої радянської дівчини?
Ну, може, він і його фрау Еллі просто собі добрі люди, може ж бути такий виняток! Але ж вони вороги, вони схиляються перед своїм божевільним недолюдком фюрером і кричать йому: "Хайль Гітлер!".
Майже цілісінькі дні Ліна була в квартирі лише з дитиною. Вона прибирала кімнати, готувала дуже скромний, економний обід, гуляла з дитиною; коли бубхен спала — прала, штопала. Інколи, витираючи порох з книжок, вона мимоволі починала перегортати сторінки. Як давно вона не читала книжок!
Дякувати долі, Ірма була спокійна. Вона сиділа десь у куточку дивана і розважалася своїми целулоїдними іграшками, а коли вона починала скиглити, Ліна вголос читала їй поезії Гейне, Гете.
...Тоді, давно, вони з Танею починали читати Гейне, і Танин батько, помітивши їхнє захоплення, подарував Тані чотири томики творів Гейне в синій обкладинці, німецькою мовою, видані в Москві, і вони читали вдвох, Ліна зовсім добре, а Таня не дуже.
"Що це за люди, — думала Ліна про німців, — у них були Гете, Гейте, Бетховен, а вони могли зруйнувати нашу лавру..." Гете, Гейне, Бетховен...
У вітальні стояв рояль. На ньому ніхто ніколи не грав. Він стояв як необхідна приналежність кожного буржуазного сімейства, ознака сталого добробуту.
Як давно це було, коли Ліна сідала до свого білого кабінетного рояля і грала по три-чотири години на день, і потім самій було соромно, що так вся віддавалась цій насолоді.
Таня і дідусь дуже любили слухати "Патетичну сонату", а її мама — "Карнавал" Шумана, "Aveu", і Ліна не соромилась їм грати.
...Бетховен, Шуман, Шуберт... старі, великі, добрі друзі, з такого далекого тепер для неї життя. Як дивно! Вони були друзями там, в далекому Києві, а тут, на своїй батьківщині, великі фоліанти з безсмертними творами лежать німі, нікому непотрібні.
Звичайно, Ліна не насмілювалася спитати фрау Еллі, чому та ніколи не грає. Адже, напевне, в дитинстві її вчили грати. Але самій їй, Ліні, інколи до нестями хотілося заграти. Їй здавалося — вона тоді наче поговорить з другом. Їй хотілося заграти не тільки те, що вона вчила з своїми вчителями — Бетховена, Шумана, Шуберта, Чайковського, їй хотілося підібрати, відтворити ті пісні, яких вона навчилася в дорозі і в таборі від дівчат.
