Рідні діти - Іваненко Оксана
Це не виправдання для себе. Навпаки, від цього ще болючіше.
Поряд проходить життя інших, відбуваються драми і трагедії, а ти поспішаєш в їдальню, бо інакше пропаде талончик на обід. Не тому, що я не хотіла. Я просто нічого не встигала. Робота, молочна кухня, скрізь черги, Андрійкові пелюшки, хвороби Танечки і діда — я нічого не встигала як слід...
Одна людина, стара, сива письменниця, мій найдорожчий друг, сказала мені тоді:
— Запиши все, що ти бачиш і чуєш у палаті № 5. Це може бути надзвичайна книга. А коли ти не хочеш, я поїду з тобою.
Я ревниво сказала:
— Ні, я обов'язково запишу.
Я думала — я запишу, щоб віддати Андрієві, коли він повернеться з фронту.
І я цього не зробила.
Та справа не в книзі. Але коли б я послухала поради мого друга, старої письменниці — може, тепер в моїх руках була б доля матері і сина.
Та коли б знати, коли б знати наперед, як переплетуться тонісінькі, непомітні ниточки, що невидимо для нас тягнуться від події до події, від людини до людини. Як треба пильно придивлятися до тих ниточок і не випускати їх з рук! А ми безжально рвемо їх і потім дивуємося, як той рибалка, що виплив у море з порваними сітями і нічого не вловив.
Коли б пам'ятати все, кожен ласкавий погляд, кожне привітне слово, кожен вияв уваги та доброзичливості і віддячити кожній людині за них!
От, наприклад, я ніколи не забуду стару лікарку десь на маленькій станції, вже за Волгою, де ешелон стояв кілька годин. Вона обійшла з медсестрою весь ешелон, вже сива, тонка, висока. Лагідними спокійними руками вона брала немовлят, і я їй довірливо дала Андрійка. Вона лишила вати, марлі, пляшечку з розчином протирати очиці і так само спокійно, ласкаво взялася до іншої дитинки. Коли б вона знала, як вона нам була потрібна в ті хвилини, нашим немовлятам, нашим малим дітям, які їхали вже десять діб. Хто кашляв, у кого була підвищена температура, у кого починалася дизентерія. А вона спокійно, без метушні, підійшовши до кожного, оглядала, розпитувала, давала, кому потрібно, ліки, поради і так само непомітно і тихо зникла, як і з'явилася, — тонка, висока, з сивим, гладенько зачесаним волоссям.
Я згадала Сашу і Надійку, моїх милих сестричок. Власне, Саша не сестра — давній друг, але ж недарма нас ще в інституті звали сестричками. Мабуть, вони обидві так само обходили ешелони або організовували від'їзд своїх малят яслами, дитячими лікарнями. Як вони там? Чи скоро я їх побачу? Я уявила розпачливе лице Саші: прибігла на вокзал, а нас уже нема.
Вони обидві жили в Харкові, і коли ми проїздили, я подзвонила з вокзалу: "Їдь швидше на вокзал. Захопи простинь на пелюшки для Андрійка і води, і води! Приходь, розповім..."
Але ешелон простояв лише двадцять хвилин. Вони, мабуть, обидві дуже турбуються про мене, про моїх дітей...
— І якій добрій душі спало на думку організувати таке святе діло,— сказала одна з жінок. — Така маленька станція, де, мабуть, і село, і лікарня не близько, а от подумали про нас, подбали. — І вона змахнула з очей сльозинку.
Ми переконувалися майже на кожному кроці, що про нас, особливо про дітей наших, думали і дбали...
У Челябінську в нас була пересадка з одного ешелона в інший.
Зала для чекання була особливо чисто прибрана, стояли квіти, і я одразу спитала в Тані: "Хіба яке свято сьогодні?" Але коли носій категорично відмовився брати гроші за те, що підніс речі, сказавши: "Ви не своєю охотою їдете. Ви дім рідний лишили", ми зрозуміли, що так стрічали евакуйованих — з України, з Білорусії, з Москви. Молоді дівчата запрошували до кімнати матері і дитини викупати Андрійка, показати його лікареві, запрошували до буфету пообідати, і ми відчули — ми не тягар, не біженці, ми у рідних у своїх, ми скрізь дома... І скільки хороших, чулих людей довелося зустріти!.. Зворушення виростало в глибоке почуття подяки всім, усьому радянському рідному народові.
От там, у палаті № 5, я відчуваю, що чогось не доробила, не довела до кінця, не прийшла зайвий раз — отак і лишилася порвана ниточка, а може, саме вона дуже потрібна...
...Ми вже акліматизувалися в цьому уральському місті, ми жили вже в своїй крихітній кімнатці, і Андрійко спав уже не в чемодані, як перший час, а в смішному дерев'яному ліжечку, яке ми виміняли за дві "булки хліба" — так тут казали на базарі. Я вже не провалювалася так ганебно на виступах, як перший час, коли раптом зупинялася і звичні українські слова лізли в роль. Я відчувала себе зв'язаною, я ловила себе на тому, що "старалася" для колег, і не почувала контакту з глядачами. І раз я сама чула, як одна артистка філармонії сказала іншій: "Я не розумію, за що вона має "заслужену" та ще й орден".
Але ж я не могла зробити "гордий вигляд" і покинути роботу в філармонії, куди влаштувалася в перші ж дні, не могла відмовитись від концертів, виїздів. Я мусила перебороти себе.
До справжньої гри мене повернули діти. Я виступала в Будинку культури, де відбувався ранок для школярів і вихованців ремісничих училищ, і мені так захотілося, щоб їм було цікаво, щоб вони прийшли сюди недаром після своєї важкої роботи.
Я згадувала наш чудесний київський ТЮГ і не думала вже про неприємного адміністратора філармонії, який звисока поглядає на мене і бере мене в ансамблі лише тому, що може на афіші написати коло мого прізвища "заслужена артистка республіки, орденоносець"; я забула про колег, я вийшла на сцену, і, побачивши сотні цікавих очей дітей і підлітків, робочі їхні руки, — відчула себе легко і вільно і почала розказувати уривок з "Як гартувалася сталь".
Яка буря оплесків знялася наприкінці, як викликали мене! Я читала на "біс" злободенні вірші Маршака і Михалкова, і для мене були нагородою за багато часу ці нестримні безпосередні вигуки, живі очі, сміх.
Навіть співачки не мали такого успіху, а то ж був завжди "гвоздь" нашої програми. Діти кричали: "Спасибі! Спасибі!" І я була така щаслива, ніби знову знайшла своє місце.
Адміністратор дивився на всіх з переможним виглядом — мовляв, бачите, як я все влаштував! — поцілував мені руку і сказав:
— Галино Олексіївно, не забудьте — у п'ятницю, суботу і в неділю ви теж зайняті — клуб Уралмашу, Віз, Шарташ.
Мене часто почали запрошувати на радіо: "У вас такий дитячий голос, — казали всі редактори і адміністратори, — такого травесті пошукати!"
Почали часто запрошувати на великі концерти, де брали участь наші кращі артисти, скрипалі, піаністи — лауреати всесоюзних і міжнародних конкурсів. Таня дуже сміялася, коли я їй розповідала, як у Радіокомітеті довелося репетирувати в одній студії з видатним, відомим усьому світові скрипалем. Я наговорювала плівку, а він репетирував концерт, і ми заважали один одному і сердилися на редакторів Радіокомітету, але за кілька хвилин ми зустрілися в знаменитій їдальні "Рів'єра" і примирливо один одному всміхнулися.
Я познайомилася з багатьма московськими і ленінградськими письменниками і подружилася із старою письменницею — автором багатьох чудових книг, якими ми з Андрієм захоплювалися. Мені ставало легше на серці, коли вона лаяла мене інколи нарівні з своїми дочкою і невісткою. "Зустріч з нею для мене — як подарунок, як усмішка", — писала я Андрієві.
...Цей лист повернувся, як і всі, він нічого не знав, як я там жила, яких хороших друзів зустріла, як мене і особливо Андрійка щиро полюбив старий бородатий уральський казкар і вся його родина.
Він називав мене "живушкою", і я обіцяла йому, як повернуся додому, на Україну, перекласти і розповідати дітям його казки про Урал. Я читала його казку про дівчину, яка наперекір усім і всьому чекає за-пропащого майстра Данила і працює за нього, — і мені здавалося, він навмисне подарував мені цю свою книгу. Щоб і я чекала, і вірила, і працювала... Дорогий наш "уральський дід"... Він так хотів, щоб я полюбила сувору красу тих гір, відчула життя заводів, здружилася з тамтешніми людьми. Усі свої вчинки я міряла одним — щоб не було соромно перед Андрієм, коли він після війни повернеться з фронту. Не опустити руки, працювати, не відставати від життя!
Це для того, щоб потім розказати Андрієві, докладно написати йому, я попросила друзів-письменників дістати квиток на сесію Всесоюзної Академії наук послухати Тарле — Андрій любив його книги. Тільки, мабуть, дивно було моїм сусідам: сидить на гальорці актриса, з підфарбованими віями і губами, слухає доповідь про радянську історіографію і потихеньку витирає сльози...
Але дома з дітьми я ніколи не плакала...
Я дуже часто виступала в госпіталях, і одна, і в бригадах, і от під Новий рік мене покликала до телефону сусідка Ніна Федорівна Рачинська. Це теж були чудесні люди! Та взагалі мені щастить в житті на друзів і хороших людей. Дід казав: "Нам пощастило — потрапити саме сюди, де ти зустрілася з такими прекрасними людьми, а сусіди — вони ж до нас, як до рідних. А скільки їм турбот і мороки з нами!" Це правда, турбот і мороки від нас, які не мали ні ложки ні плошки, було дуже багато! А телефон! Адже завжди мене викликали до телефону, і Ніна Федорівна завжди гукала мене без тіні незадоволення.
Я побігла. Тоненький дівочий голос вибачливо попросив виступити в жіночому госпіталі, в палаті для лежачих, тяжкопоранених.
— Це дуже далеко, за товчком, і до нас майже ніхто не приїздить. Але мені казали, що ви ніколи не відмовляєтеся виступати в госпіталях.
— Коли, сьогодні? — спитала я.
Ніна Федорівна робила мені знаки відмовитися — вона запросила мене і Танечку стрічати з ними Новий рік. Але де б я була ближче до Андрія в цю ніч, як не в госпіталі?
— Я повернуся до дванадцятої, — шепнула я їй, а в телефон відповіла голосно: — Гаразд, я приїду, скажіть вашу точну адресу і кого спитати.
— Спитайте Наташу Малишеву — це мене. Я культпрацівник госпіталю. А адреса така, — і дівчина назвала адресу, якими трамваями їхати і де робити пересадки.
Я чомусь одразу уявила собі цю Наташу Малишеву — тоненьку, з великими очима, ясним обличчям і довгою косою. Вона така і була насправді.
Таня була дуже задоволена, що я їду в госпіталь. їй завжди було приємно, коли я виступала в госпіталях, але сьогодні у неї на це були і свої особисті міркування. Вона хотіла на ніч поїхати чергувати з дівчатами своєї школи на вокзал, а коли б я була дома, їй було б шкода і ніяково лишати мене.
