Рідні діти - Іваненко Оксана
А це твоя приятелька?
Дівчатам одразу стало легше.
— І ви працюєте на кухні? — здивувалась Золя. — Чи ви сказилися? Я зовсім добре влаштувалася, і мене ніхто не чіпає. Поговоріть з мамою, вона влаштує вас кудись у канцелярію, на чисту роботу.
— Ні, нам і тут добре, — сказала Ліна, — але вся справа в тому, що весь час одержуємо повістки на від'їзд до Німеччини.
— Ну, це пусте, — махнула рукою фрау Фогель, — це я влаштую. Кому ж і допомогти, як не своїм?
Тамарочка почала гаряче дякувати і за себе, і за Ліну, а Ліні було чомусь не по собі. Чому мати Золі Зозулі — фрау Фогель? Але ж вона назвала їх своїми? І Льова казав, що бачив Золю... Адже і Льова був добре вдягнений, тримався так незалежно, працював навіть у них в газеті, а насправді був зв'язаний з підпіллям, з партизанами... Та поки що не треба згадувати про Льову.
Як важко самій розібратися в людях!
— Приходь частіше, ми підемо в кіно, — запропонувала Золя.
— Я вже забула, коли де була, — призналася Ліна. — І ніколи і не тягне нікуди. Навіть не уявляю собі, щоб можна було тепер кудись іти розважатися.
— Ну, так не слід вішати носа! — безапеляційно заявила Золя. — Треба завжди сподіватися на краще.
Адже про це і Льова казав...
Але від кіно Ліна рішуче відмовилася.
— У неї мама померла, їй не до того, — пояснила Тамарочка, боячися, що Золя образиться.
Деякий час їх не чіпали, але восени 43-го року, коли люди вже пошепки передавали один одному: "Наші близько, наші женуть фріців", облави, арешти, суцільні мобілізації посилились, Любов Федорівна знову кинулася до фрау Фогель.
— Не турбуйтеся, — сказала та, — я їх заберу з собою, а у Львові залишу у своєї родички. Хай вони сьогодні прийдуть до мене, я їх познайомлю де з ким, дістанемо документи на посадку. Ми влаштуємо дівчат у нашому вагоні, можете бути спокійні — що буде моїй Золечці, те й їм...
— Нізащо, — сказала Ліна, почувши цю пропозицію від Любові Федорівни. — Я нізащо нікуди не поїду з Києва. Краще вже вмерти.
— Та тільки ж до Львова, — спробувала умовити Любов Федорівна. — А що, як вас заберуть під конвоєм, одправлять у запечатаному вагоні? Сьогодні, казали, наша вулиця відходить до забороненої зони і звідси виселятимуть.
З району, де жила Ліна, давно вже всіх виселили. То була "заборонена зона". Останній час вона ночувала у Любові Федорівни. Раптом вихід знайшла тиха і лагідна Тамарочка:
— Знаєш що, Ліно, ми таки підемо до цих Фогелів і заберемо у них документи на посадку. Ми скажемо, що прийдемо прямо на вокзал, а з цими документами втечемо і десь переховаємося.
— Це справді краще, — погодилася Ліна.
А Любов Федорівна була в такому розпачі, що вже не знала, що краще, а що гірше.
Увечері Ліна й Тамара пішли до фрау Фогель.
— О, Золя вже на вас давно чекає! — сказала та.
Ліна перша переступила поріг Золиної кімнати і зупинилася: на канапі з Золею сиділи два есесівські офіцери. Золя була гарно вдягнена, модно зачесана, сміялася і кокетувала з задоволеним, переможним виглядом.
— Мої милі дівчатка!.. — схопилася вона з канапи і кинулася обіймати Ліну і Тамару, ніби справді вони були такими вже близькими друзями і їхній прихід був для неї великою радістю. — Знайомтеся, — звернулася вона по-німецьки до офіцерів. — Це мої подружки, фрейляйн Ліна і фрейляйн Тамара. Ми поїдемо всі разом. Мамо, — Золя вередливо надула губки, — приготуй нам вечерю! А ви, дівчатка, прошу, сідайте до столика, поки мама організує нам щось грунтовне, ми тут трохи поласуємо.
На круглому столику біля канапи стояли високі пляшки з лікером і рейнвейном, тарілки з шинкою, вази з фруктами.
Тамара благально поглянула на Ліну. Ні, втекти було неможливо, але сісти поряд з ними, ворогами, пити з ними вино? "Яке було б щастя, коли б це була отрута!" — майнуло в голові Ліни. Зараз, у цю хвилину, вона, не замислюючись, ковтнула б її.
— Ми скоро мусимо йти, — лагідно почала Тамара, — адже треба зібрати речі і треба ж з мамою побути. Твоя мама казала, що одержить для нас якісь там талончики на посадку, і ми вже прямо завтра прийдемо на вокзал. — Вона намагалася навіть усміхнутися, бідна Тамарочка, хоча їй було не легше, ніж Ліні. Для годиться вона присіла на краєчок канапи. Ліна сіла поряд.
— У Ліни дуже голова болить, — знову заговорила Тамара.
— Ну, звичайна Reisefieber , — засміялася Золя. — А я нітрохи не хвилююся. — І звернулася по-німецьки до офіцерів: — Мої подружки так схвильовані, що нарешті поїдуть і побачать світ. У Ліни навіть голова заболіла.
— Ти розумієш добре німецьку мову? — спитала вона Ліну.
Ліна похитала заперечливо головою.
— Фрейляйн мусить випити, і головний біль одразу мине, — сказав один з офіцерів. — А мову ми вивчимо на практиці, я сам беруся бути вчителем такої гарної панночки.
Золя кокетливо погрозила пальцем.
— Випий, Ліночко, справді голова пройде! — сказала вона. — І ти, Тамарочко! Їжте, будь ласка, будьте як дома.
Тамара випила чарку вина і шепнула Ліні:
— Випий, щоб не чіплялися, і їж більше.
Але Ліна не могла примусити себе взяти й шматочок.
— Не звертай на нас уваги, Золечко, — сказала Тамара, — ми справді схвильовані перед від'їздом. Адже все обернулося так несподівано!
— Звичайно! — засміялася Золя. — Тепер ми поїдемо в вагоні з повним комфортом. З моєю мамою ви можете бути цілком спокійні. Як у Христа за пазухою!
А Ліна відчула, що найдужче вона саме і боїться її матері — її холодних очей, великої самовпевненої постаті, посмішки, якою вона не посміхалася, а яку робила на кам'яному, як маска, обличчі. Як вона могла ще сумніватися в ній, вагатися, чи наша вона людина, чи ворог! Хоч би швидше мати вже в руках прокляті талончики і піти, піти геть звідси... і ніколи вже не стрічатися з цими людьми... Краще вже сховатися в ярах на Солом'янці.
Золя белькотіла, кокетувала з офіцерами, підливала їм вина, і вони вже досить захмеліли, верзли хтозна-що, цілували у Золі руки і казали, що ніде, в усій Європі, — а вони, можете повірити, побували і у Франції, і в Іспанії, і в Норвегії, — але ніде, ніде, тільки на Україні бачили вони такі чудові зуби в панночок — у фрейляйн Золі, наприклад, у фрейляйн Ліни також... Чому фрейляйн така сумна? Адже вона їде до великої Німеччини! Така гарна фрейляйн не повинна сумувати, вони розвеселять її, вони в дорозі будуть разом, будуть її розважати.
Тамара обрала найкращий спосіб уникнути розмови. Вона удала, що трохи сп'яніла, і схилилася на одну з численних подушок на канапі.
А Ліна так і сиділа, ніби скам'яніла. У Золі й підозри не було, що Ліна все чисто розуміє, про що вона базікає з есесівцями.
— Дуже рада, що їду! — торохтіла Золя. — Хоч світу побачу. Я певна, що цей наступ совєтів довго не протримається, але далі, далі від них! Досить з мене! Досить того, що мій батько загинув. Так, так, — вона закрила очі і зітхнула, — ви знаєте, адже мій батько загинув. Він був українець і завжди вважав, що Україна зможе бути лише під протекторатом великої Німеччини. Ну, звичайно, йому доводилося ховатися з своїми думками, він змушений був працювати в якійсь-то їхній редакції. Але, звичайно, у нього були зв'язки, він провадив антибільшовицьку політику, та перед самою війною його виказали, і він постраждав за свої погляди. Зовсім трохи не дожив до такого щастя, як звільнення нашої України від совєтів. О, ми так страждали з мамою. От і Ліночка, моя подруга, вона теж постраждала від совєтів. — Ліна здригнулася. — Тому вона така сумна й зажурена, її батько був теж заарештований. Вона згодиться нам, — додала Золя таємниче.
Офіцери чи удавали, чи насправді були напівп'яні.
— О, така красуня, — промовив один з них, — і яка білява, які коси!
— Лінхен, красуня, — забелькотів інший і міцно схопив Лінині руки.
І тут Ліна не витримала. Вона випростала праву руку і, штовхнувши його з усієї сили, закричала:
— Я Леніна! Леніна я, а не Лінхен! Будьте ви прокляті!
* * *
Вони не втекли. Вони, звичайно, не їхали в вагоні-люкс з повним комфортом, а в страшному, запечатаному, в якому було повно-повнісінько дівчат.
Ліну і Тамару вштовхнули туди після ночі, коли оскаженілі есесівці заарештували їх у Золиній квартирі.
Побиті, в синцях, в розірваних платтях, вони весь час міцно тримали за руку одна одну.
Хоча Тамарочка плакала, а Ліна сиділа спокійно, Тамарочка, плачучи, втішала її:
— Нічого, принаймні ми з своїми, ми не із зрадниками, і ми можемо не всміхатися цим гадам.
— Ти не проклинаєш мене, Тамаро? — спитала Ліна.
— Ну, що ти, така вже, значить, доля, — покірно сказала Тамара. — Я зневажала себе, коли лежала там на канапі і слухала їхню підлу розмову.
— Краще вмерти, ніж бути зі зрадниками, — промовила Ліна, — ми хоч у полоні, та не зрадниці.
— Шкода тільки мами, — захлипала знову Тамарочка, — але все-таки ми чесні, ми не підлі, мама мусить зрозуміти, що ми не могли інакше. І як би ми потім глянули в очі своїм?
* * *
— Звідки ви, дівчата?
— Ми з Києва, а ви?
— Ми з Поділля.
— Ми з Шишаків на Полтавщині.
— Ми з Броварів.
— Мати мені каже: "Хоч би ти захворіла". Вже й тютюновий настій я пила, і хіну фершалка наша діставала — і нічого... Така вже вродилася, ніяка трясця не брала, а от фашисти забрали.
— А у нас хлопець один, так, мабуть, з місяць чай курив. Докурився до того, що став як свічка, на комісії визнали сухоти, а він і справді помер.
— Та вже краще померти, ніж їхати таврованими.
— Ой мамочко моя рідна, чи побачу я тебе, моя голубко сива, — заголосила одна дівчина. Раптом з кутка долинув спів. Там сиділа дівчина років сімнадцяти, невеличка, худенька. Вона охопила тонкими смаглявими руками коліна і дивилася в одну точку на хиткі стіни вагона, виводила напрочуд приємним, задушевним контральто:
Ой прилетів чорний ворон Та й сів на стодолу, Загадав він дівчиноньці Дорогу в неволю. Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату, Загадав він їй дорогу У неволю кляту.
Дівчата притихли.
— Це Килинка. Вона сама пісні складає, — прошепотіла якась дівчина коло Ліни, — вона перед війною на олімпіаді виступала, грала на кобзі і співала, її аж у Київ посилали. Вона там премію одержала, її вже прийняли в музучилище, та почалась війна — і ось...
І Ліна враз пригадала святково заквітчану залу оперного театру і на сцені дівчинку у віночку, в українському вбранні з кобзою.
