Листя землі - Дрозд Володимир
"Скажете там, хай снідать іде". — "Шукайте, тітко, кріпку варенуху, то й ми не од кажемося…" І погойдалися вони на гору Кругову, плюючись навсібіч лушпинням соняшниковим.
Як сходив Кузьма на гору, до вітряка свого, сонце випірнуло з-за Чорного лісу. І зайнявся червоно схил гори, аж до шпиля, наче полотнищами красними хто його вистелив. На кожній травині, на кожному кущику незчисленними китицями висіло павутиння, зіткане за ніч. Дивувався Кузьма, наче уперше бачив усе те, як вигадливо виплели павуки з павутинок тоненьких свої сіті для комашні, свої загороди, свої верші, схожі на чудернацькі палаци. А на павутинках рівно, ніби хто лінійкою розмітив, висіли дрібні краплини роси, і була уся гора Крукова в перловому намисті, що од сонця молодого світилося пурпурове, ї зняв картуза вражений красою Кузьма, син Семирозума: "Господи, який же ти майстер незбагненне вигадливий! Але тривожна мені краса сяя, бо ми, людяки, усе ще по коліна в крові червоній бродимо".
І на шпилі гори вітрець був благий. Але повернув Кузьма шапку млина назустріч сіверцю, що пахнув торфом горілим, од болота Замглай, — закрутилися крила. І ворухнувся камінь поверхник, прикований до залізного веретена, ворухнувся, ще постогнуючи, як дідуган старий, раптово розбуджений. Але уже сипав Кузьма жито у ківш, а крила — наввипередки з вітром летіли. І був вітряк — як живий, і розмовляв із Кузьмою. І сіялося з мучника борошно, біле, як перший, довгожданий сніг. І солодко пахло воно. Ще як повертав Кузьма шапку вітряка, помітив він вершників далеко внизу, на узліссі. Крутнулись вони на конях своїх і зникли у вільшанику, над Жолудівкою. І не було коли за роботою думать йому, що то за люди. А як змолов він свій клуночок і вичерпав совком борошно з корита під мучником, піднявся по крутих сходинках, щоб крила зупинити. І побачив він на схилі гори, од села, двох хлопців з гвинтівками за плечима. Без поспіху вони ішли, лускаючи насіння та роззираючись довкола. І упізнав він в одному Андрія Нужду, що в повітовій міліції служив. А коло нього ступав розвалькувате городський хлопчина, він до племінника Кузьми, Нестірка, навідувався, поки той біля них жив. Нужда привітався до Кузьми, що вийшов назустріч нежданим гостям, весело, радо. А товариш його, чорнявий, з очима холодними, як залізо, тільки буркнув під ніс. "Ну що, дядьку Кузьма, усе крилами махаємо?" — невідь з чого реготнув Нужда. "Де вітряки махають, там горя не знають", — відповів прислів'ям Кузьма. "А щоб крила не скрипіли, хай би гості коло чарки сіли, — до слова йому проказав Андрій Нужда. — Мо', дядьку, знайдеться? Під першу паляницю?" Було трохи в сулійці у Кузьми. Як помагали люди крила піднімать — потчував. Дістав він сулійку з-під ковша, яблуко розламав навпіл, кухлика мідного, з гільзи снарядної викуваного, поставив на камінь коло вітряка. Нужда радісно плеснув до кухлика, подав Кузьмі: "Випийте, дядьку, щоб у душі розвидніло". — "Ні, хлопче, зранку і кінь не п'є. А в душі моїй і без горілки світло завжди". — "Ой дядьку, не приговоріть, — Нужда подав кухля своєму товаришеві, той перехилив мовчки, наче за себе кинув, захрумкотів половинкою яблука. — Душа людяцька — яна як день осінній: тольки ось сонейко блиснуло, а вже й пасмур найшла. Ну, а ми тепер — коні государственні, нам і зранку можна. П'ю, Кузьмо Несторовичу, аби ви довго жили і я — не вмер!.." — "Хай буде так", — проказав по хвилі Кузьма. І як мовив він це, де взялася вітериця, наче з неба упала серед тихого дня, закружеляла тугим веретеном. Кузьма стояв у крутені пахучого осіннього вітру, наче в посудині скляній, і волосина не ворухнулася на голові його. А в хлопців картузи їхні шкіряні наче рукою невидимою з голів зняло. Андрій ухопив свого на льоту уже, а картуз чорнявого (тепер згадав Кузьма — Левком його звали) закрутило млинком, усе вище й вище, і розтанув він у високості небесній, ніби й не було. Чорнявий зробився злим на лиці, рішуче кинув з плеча гвинтівку: "Ну, ось що, громадянине Тер-пило: ви — одвітчик по селу Пакулю і будете зараз розстріляні за постановою повіткому!" — "Еге ж, дядьку, — Нужда і собі узяв гвинтівку у руки, а очі його хмільно і весело блищали, — ви уже звиняйте, така у нас служба — накази мусимо сполнять. Кров — за кров! На бандитський терор відповімо нещадним більшовицьким терором, так нас у повіті навчають. Інакше не буде у нас порядку до кінця світу". — "Дак що ж мені тепер рабіть?" — розгублено глянув на руки свої, з лапатими, чорними од праці долонями Кузьма Терпило. "А — нічого вже не рабіть! — з недобрим посміхом на лиці перекривив Кузьму чорнявий. — Ти, дядьку, уже одробив своє, тепер — відпочинеш…"
Озирнувся навколо Кузьма, син Семирозума: хати його відсіль не видко було, а видко було край Пакуля над Не-вклею, блакитну стрічку ріки, сивий луг, обрамлений на небокраї зелено-жовтою пасьмугою лісів. Усе було якесь несправжнє, наче намальоване, у сизій млі, підгірченій димами од тліючого болота. "Дак стріляйте, хлопці, якщо вам наказано. Калі не вмирать, а день — терять…" — "Нє, дядьку, на видноті нам не совітують, а луччей буде ондечки там, над яром, — кивнув у бік Жолудівки Андрій Нужда. — Як були ми на ученнях, гомонів з нами сам товариш комісар…" — "Та прикуси свого язика дурного, лапоть пакульський! — гримнув чорнявий, клацаючи затвором гвинтівки. — Ось що, дядьку, театри тут перед нами не грай, а топай до ярка і молися, якщо церковного опіуму досі не видихав. А мітингувать нам нема коли…"
І стали вони за спиною Кузьми, гвинтівки звівши. І пішов Кузьма по схилу гори Крукової у бік зарослої шелюгою Жолудівки, де яруга крута. І не було йому куди рук своїх, із широкими, мозолястими долонями, подіти, зайвими руки зробилися. І заклав він руки за спину, пригадавши, як водили його, арештованого, у війську, коли суду дожидався. Сонце висіло в чолопочку неба, наче підвішене на невидимих нитках до вибіленої підсиненою крейдою стелі. Схил гори, що так пурпурове світився на сході дня, весь у намисті з росинок, давно висох і згас, біле павутиння обліпило чоботи Кузьми, суха, запилена трава куріла з-під ніг. "Як ближчим часом дощі не впадуть, пропаде й озимина, у суху землю посіяна. Господи, та пошли ти цим замученим людякам хоч дощ добрий, будь милосердним і не плоди зла нового", — подумав Кузьма відсторонено. Уже наблизилися до шелюги, і раптом побачив Кузьма на краю зарослів яблуньку в цвіту. Він знав цю дичку і навіть намірився навесні прищепити, він чимало яблунь та груш диких прищепив по навколишніх ярах, але пожалів кромсати гілля її — така вона вся була кучерява, радісна для ока і приязна до світу довколишнього, наче дівка-сімнадцятка. Серед літа дичка, рятуючись од спеки, скинула листя і заснула, мовби під зиму ішлося. А тепер яблунька прокинулася і зацвіла, кожна гілка була обсипана дрібними, білими, з солодкою для ока рожевістю квітками. "Ги-ги, — реготнув за спиною Нужда, — яблуня восени зацвіла, погана се прикмета, на голодуху!" — "На тепло і вологу осінь, — кинув через плече Кузьма і додав по хвилі: — Перекажеш моїй Марусині, хай околот у скирту складе, бо я — не встиг, а скоро дощі підуть". — "Скажу…" — мовив Нужда, настрашений раптом, наче дитина, що зазирнула до глибокої криниці.
Між яблуневою гілкою і кущем терну сріблилася в сонці майстерно зіткана павутина, посередині своєї верші зачаївся павук. Шануючи працю павука, Кузьма ступив убік, щоб не порвати снасті. "Стій!" — різко скомандував чорнявий. Кузьма зупинився, повернувсь до конвоїрів лицем. Дуло гвинтівки, яку тримав Нужда, стрибало в повітрі: "Дак, дядьку, ви хоч картузом очі затуліть, бо я — не вельми привчений стрілять, та ще в свою, пакульську, людяку…" — попросив Андрій. "А мені нема чого очі ховать, я нікого не обікрав і нікого не убив". Вітряк на шпилі Крукової гори, збудований Кузьмою, розкинув на півнеба білі крила, ніби руки, щоб обійняти цей земний світ і порятувать його од зла людського. "Тобі тільки носи сопливим дітям витирать, а не в міліції служити!"—верескнув на Нужду чорнявий, дістаючи з кобури нагана і обходячи Кузьму збоку. Холодна цівка нагана доткнулася його потилиці. — Хрестися скоріш, дядьку, щоб чорти в пекло не потягли!" Кузьма повільно підняв неслухняну правицю: "Ну, Господи, як мало ще тобі жертвоприносінь людяцьких, як не наситився ти, прийми і мою душу…" І в мить цю гримнули постріли.
Постріли гримнули, а Терпило стояв з піднятою рукою, зібравши у пучку пальці, і так само сивів перед очима його схил Крукової гори, і біліли на шпилі крила вітряка, і не знав Кузьма, на якому він уже світі — усе ще на землі чи бачить гору і млин свій з небесної високості. Наган ковзнув по плечі його і упав під ноги. Коло нагана простягся на сухій траві чорнявий Левко, цівка крові текла з вуст його, очі мертво, не кліпаючи, дивилися в сонце. По схилу гори, кинувши гвинтівку і ухопившись лівою рукою за плече, на якому теліпалася, наче дерев'яна, правиця, з тонким, поросячим вереском тікав Нужда. І гримнув ще один постріл. Нужда підломився в ногах, упав, але за мить скинувся, як риба на березі, і покотився веретеном по схилу, поки не зник за горою.
"Живуче, падло! Чорт з ним, додохне! — прогучав за спиною Терпила владний, жорсткий голос. І вийшов з яру Демид Волохач, Вовчарем у Краї прозваний. — Ну що, Кузьмо Несторовичу, наклав у штани, смерті в очі заглянувши? Тепер знаєш, як було мені там, у глинищі, у мої года молоді. Нарешті ми з тобою квити: один раз ти мені жисть порятував, і я тобі тим же віддячив. А на другий раз — не надійся, я у борг не даю… Хочеш жить — іди з нами, коня ми й на тебе припасли. У Пакуль, під юбку Марусини, тобі вже ходу нема, більшовички так за глитавку ухоплять, що й не кавкнеш. — Він нагнувся, узяв наган біля ніг Терпила, сховав до кишені довгого шкіряного пальта. Тоді змахнув павутиння з волосся — був без картуза. — Ну, хлопці,— по конях, покуль те гівно недобите в селі не розсмерділося…"
І вийшло із шалини на стежку дванадцятеро хлопців, а Вовчар — тринадцятий був. З пакульських — Василь Козубел і Федос Харлан, обоє — давно в лісах, інших не знав Кузьма. І зійшли вони стежкою крутою у яр жолудівський, там коні стояли, до кущів припнуті.
