Листя землі - Дрозд Володимир
Ну, тади вже йому непереливки, йон і подався під крило Вов-чара. А як Вовчара не стало, і на Варяговому острові яни тулилися, Кабеля з пакульською дівкою гуляв. Пішли до його тітки, на полу лежали, балувалися. Чимось янатам йому не вгодила, йон нагана дістав і встрелив. Тади біжить вуличкою нашою до загати, кричить як скажений: "Я втоплюся, втоплюся!.." Тітка його — за ним, спиняє. А якось гуляли дєвки на вечорницях. Калі ж заходить сяя вже банда. Кабеля підсів до гарної дєвки. Та — мовчить. А подружка її поруч — ха-ха та хи-хи. Дак яни за неї і згвалтували, тут же, при всіх… Отакі твореники тади у нас творилися. Дак се ж в одвітчики, разом з Кузьмою Терпилом, вписав Громницький і Булаха Романа, сина Лександрового. Яни, ще як корів малими пасли, щось не поділили, і Михаль зуба на нього мав. Дак Роман Булах, як зачув, що Саву Малаху під лісом убили, одразу пойняв, до чого яно хилиться. Зібрався скоренько, і тольки й бачили його в Пакулі. Аж по війні останній об'явився, писемцо родні написав, що в Сибіру робить, на заводі великому, у початі перебуває, медалями і грамотами одмічений. А як вийшов йон на пенсію, дак один раз навідався до Пакуля, вірьовкою, каже, на родіну тягне, де пуп закопаний. А як навідався в Пакуль, ми з ним бесідували. І розказував Роман, що тої ночі, уже з торбою за плечима, заходив йон до Кузьми Терпила, уговорював п'ятами разом накивать. А Кузьма йому ніби й одвічає: "Як се я кудись, світ за очі, пошвендяю, калі хлібець хоч сякий-такий, а ще не обмолочений? І коло вітряка, на горі Круковій, роботи доста, ще й першої паляниці не покуштував. І яблука вродили. Путинки ми з Марусиною сьогодні зірвали, а антонівки ще в саду, на деревах…" Дак Роман Булах тольки засміявся з тих його слів: "Як ви, дядьку, такий дурний, що далєй свого носа не бачите, то залишайтеся, смерті ждіть, а я — ще поживу трохи…" Та перекинув сидора з плеча на плече і зник у ночі осінній. І що ж ви думаєте, отак Роман Булах побалакав зі мною, похвалився пенсією добренною, бо йон увесь вік у гарячому цеху проробив, та й погойдався до родаків своїх. І випив йон у родаків чарку, а мо' і не одну. А уранні не добудилися Романа — вічним сном йон уже спав. Ніщо даремно людяці не дається, з'їв його сердечко цех гарячий. А на вид мужчина такий був, що сто років йому ще жить.
Дак і Уляна Несторка, матка його, Кузьмі нараджувала: "Кинула я, синку, карти, і не один раз. Погана карта тобі випадає, ой погана. Пішов би ти з села, куди очі бачать. Світ — широкий, і загубитися людяці у тому світі — як голці в стогу. А як пронесеться сеє все, тади вернешся". А Кузьма своїй матці і каже: "Бог бачить, що я ні в чому такому не замішаний. Покуль драчка між людяк точилася, я роботу свою робив, бо тольки робота і може світ од загибелі порятувать. Дак хто ж на мене за сеє руку підійме?" І не послухався йон нікого, а карта — правду казала.
Я — одинець у батька був, і не взяли мене на миколаївську. І був я грамотєй великий, як на теє врем'я, чотири годи до школи виходив. І був я за усіх властей писарем у Пакулі. А як Саву Малаху убили, знав я, що машина угорі крутиться, не може не крутитися. Знав, але мовчав, бо жисть навчила мовчати. І минуло вже тижнів зо два. Коли ж привозять із Мрина папір казенний. І був се наказ про посилення боротьби з бандитизмом у повіті. І був у тому наказі пункт четвертий: "Відповідачі села Пакуля під час нальоту банди проявили повну бездіяльність. Серед білого дня, можна сказать — на очах відповідачів, банда розправилася з нашим товаришем — головою комнезаму. На основі постанови УВС від 22.XIIза вищезазначені факти розстрілять по с. Пакулю Романа Булаха і Кузьму Терпила". Я той папір тольки підшив, а виконував, конєшно, не я, виконували люди, яким сеє довірено було повітовою властю…
І були дні вересневі, сонячні, терпкі і солодкі, як терен стиглий. І підмів Кузьма тік за повіткою мітлою березовою, а по тому — віником м'яким, ще й крилом гусиним пройшовся, щоб ані порошини. І обставив він тік снопами жита, один коло одного, аби жодна зернина, пирснувши з-під бича, не пропала у бур'янах. На ціну золота кожна зернина була опісля літа гарячого, немилосердного. І поклав він чотири снопи на тік, колосками всередину, щоб колосок до колоска тулився. І узяв він ціпа до рук, тим ціпом ще батіжо його, Нестор Семирозум, молотив: ціпилно було гладеньке, до лиску воскового долонями вишмулене. І звів Кузьма очі до неба блакитно-синього, з білим околотом хмар: "Благослови, Боже". І благословив його Бог днем погожим, годиною, для такої роботи доброю. І змахнув він легко та звично ціпилном. Бич кресанув по сонцю і упав на снопи: зерно сонячними промінчиками бризнуло по току, шелеснуло в огорожі із снопів. Лягав бич рівно, усією важкотою своєю, посуваючись за сонцем, наче мітив спиці в колесі світу. А як до краю дійшов, перевернув Кузьма снопи, розв'язав перевесла і спочатку почав. Пройшовшись двічі бичем по снопах, брав солому вилами-трясунами, набік складав і в’язав у кулі. І ладилася робота йому, і було душі його легко, хоч тяжко на руки. Пополудні, коли вітерцем потягло од Невклі, віяв Кузьма намолочене за день. Згріб він зерно з половою та колосками на край току. Відтак брав зерно з половою та колосками совком дерев'яним і кидав перед себе рвучким порухом руки. Відлітала полова і колоски порожні на грядку, а зерно на край току лягало серпом веселим, сонячним.
І прийшла на тік мати його, Уляна Несторка, з сином малим на руках, од комісара на схилі літ набутим. І казала Уляна так: "Бачу, стараєшся ти, синку, молотячи хлібець, кожну зернину бережеш, як золоту. І складеш ти тяжко нароблене тобою і Марусиною для дєток ваших до комори. А прийдуть люди чужі, лісовики або комісари, і вигребуть усе, до зернини останньої, і ніхто спасибі тобі не скаже, і дєтва ваша голодній смерті в очі зазиратиме. Бо іде придуха страшка на людяк Краю. Се мені серце віщує, і батько твій з того світу у снах про завтрашній день голодний думать нараджує. А зроби ти так, як я тобі посовітую. Половину зерна зсип до комори, а другу половину — у яму земляну, як ще діди наші робили. І хай жодна жива душа, окрім матері дєток твоїх, не знає про теє. Бо виживе завтра той, хто не тольки сьогоднішнім днем живе". І послухався Кузьма матері своєї, і зробив, як вона нарадила. Усю ніч копав він яму, на узгірку, у вишеньках, а землю відносив у берег Жолудівки. І була яма у горловині своїй вузька, а на споді — широка, ї вистелив він спід дошками, а стіни обіклав матами з соломи. І прилаштував він на горловину ями ляду дощану, що зачинялася щільно. І молотив, віяв та до комори зерно носив він серед дня. А уночі половину зерна у яму земляну зсипав. А як наповнилася яма, зачинив Кузьма ляду, загорнув зверху землею, розрівняв і дерном виклав. І пішов він уранці у вишеньки, і не зачепилося око його там, де яма з зерном була, так добре все було зроблено. І працював Кузьма на току шість днів, а на сьомий день спочив він, бо неділя була. І казав він у неділю Марусині: "Завтра замісиш діжу з першого помолу, і паляницю спечеш, і сусідів покличеш, бо так яно поміж добрих людяк здавна ведеться…"
Ще розплющував світ свої очі небесні, а вже Кузьма на гору Крукову, до млина свого збирався. І казала йому Марусина, у печі затоплюючи: "Яке ж теє буде мливо, калі день — без вітру?" Усміхався до дружини Кузьма добрим лицем своїм: "Якщо листя на дереві ворушиться, то й вітряк мій крутитиметься". А ворушилося стиха листя на деревах. І узяв Кузьма клуночок жита на плече та й похилитав стежкою, через город, на гору Крукову. А Марусина довго вслід йому дивилася од задвірків хати: поганий сон їй наснився. Як був Кузьма уже коло тополі, давно колись Нестором Семирозумом посадженої, обернувся він. І перехрестила його Марусина рукою тремтячою. І запитала вона подумки Бога: "Господи, нащо ти жисть нам таку послав, що кожен день живеш — як останній?" Але мовчав Бог, лише небо над горою Круковою червоно бубнявіло, наче крові обпившись, ї горілим тривожно тягло із-за Невклі, од болота Замглай, яке тліло невгасимо, удень і вночі. І колінкувала Марусина в хаті, перед образами, повна передчуттів лихих. Але дивилися боги з ікон суворо і незворушно. І подумала Марусина приречено: усе, що має статися, на небесах давно записано, і скільки б не колінкувала вона, ніхто задля неї написане не перепише.
І стала вона по господарству поратися, у роботі од сумних думок рятуючись. А як сонце підбилося трохи, над Вишневою горою повисло, прийшло із села, на хутір Несторів людей двоє, з рушницями за плечима, з наганами при поясі. Обоє — хлопці молоді, міцні, як дубочки, і обох Марусина наглядки знала. Один, чорнявий, з носом дзьобатим і вилупленими очима, Левко звався. Був він — зайда, з Мрина, але в Пакулі часто з'являвся. Як ще жив з ними Нестірко, син Устима та Оксани, покійних давно, до Нестірка він приходив, подовгу говорив з ним, оддалік од усіх. А як подався Нестірко у Мньов, у комуну комсомольську, більше зайду Марусина не бачила. А другий був — Андрій Нужда, з кутка над Свидницею, Лиха Груша той куток зветься. З його сестрою старшою Марусина замолоду в економію, льон брать, бігала. А служив він тепер у міліції повітовій. Як побачила Марусина рушниці за плечима в гостей непроханих, затремтіло в душі їй. А гості далі хвіртки не йшли: пес аж ланцюг рвав, на задні лапи ставав, піною пирскав, ніколи досі він такого не виробляв, лагідний був пес. Гримнула на пса Марусина — він у будку забився, але й відти хрипів ненависно. А Марусина, розстеливши на землі лахманину, соняшничиння оббивала. Жовті були круги, на даху повітки вилежані, а зернята — як налиті, соняшники вродили цього гарячого літа. Одгорнула вона край лахманини: "Пригощайтеся, хлопці, чим Бог послав". Насипали вони зернят у кишені, тоді й запитують: "А де ваш дядько?" — "А нащо йон вам?" — "Треба роботу одну у сільбуді зробить, плотницьку, Кузьма Несторович сеє уміє", — весело проказав Андрій Нужда. А чорнявий, Левко, мовчав, спльовуючи під ноги соняшникове лушпиння. Трохи одлягло од серця у Марусини: "Дак йон — у млині, на горі, мо', покликать?" — "Протеліпаємося самі, спішити нам нема куди, служба іде, ми — люди государственні…" — реготнув Нужда.
