Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Часом він обертався, сповнений відчайдушної рішучості відігнати примару, навіть коли б один її погляд убив його на місці; але волосся на голові в нього ставало сторч і кров холола в жилах, тому що примара оберталася разом з ним і знову опинялася в нього за плечима. Вранці він тримався до неї обличчям, а тепер вона була позаду - весь час позаду! Тоді він прихилився спиною до насипу, але відчув, що вона витає над ним, чітко вирізняючись на тлі холодного нічного неба. Він ліг горілиць посеред шляху. Тоді вона спинилася в нього над головою, німотна, рівна й нерухома - живий надгробок з епітафією, накресленою кров’ю.

Не кажіть, що вбивці часом уникають правосуддя, і не гадайте, що провидіння може задрімати. Одна нескінченна мить того нестерпного жаху варта сотень смертних кар.

У полі, яким він ішов, стояв хлів, де можна було заночувати. Біля воріт росли три гінкі тополі, від них у хліві було ще темніше, і вітер жалібно завивав у гіллі. Сайкс не міг іти далі, доки не розвидниться; і він ліг там, притулившись до стіни,- щоб терпіти нові муки.

Тепер перед ним виникло інше видіння, таке ж невідступне, але ще страхітливіше, ніж те, від якого він щойно врятувався. У темряві з’явилися широко розплющені мертві скляні очі, які він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою. Їх було тільки двоє, проте вони були всюдисущі; вони світилися, хоч нічого не освітлювали. Коли він стуляв повіки, в уяві його поставала кімната з усіма добре знайомими речами - про деякі він, звичайно, і забув би, якби пригадував їх з пам’яті,- кожна річ на своєму звичному місці. І тіло теж було там… і очі, якими він їх бачив, виходячи з кімнати. Він підхопився на ноги й вибіг у відкрите поле. Примара гналася за ним по п’ятах. Він повернувся до хліва і знову впав, зіщулившись, на долівку. Очі з’явилися раніше, ніж він устиг лягти.

Там він і лежав, охоплений нестерпним жахом, трусячись усім тілом і обливаючись холодним потом, коли раптом нічний вітер доніс до нього далекий гамір голосів, несамовиті крики і лемент. У тому відлюдному місці йому відрадно було почути людський голос, хоч водночас він стривожився. Перед лицем небезпеки, що могла йому загрожувати, до нього повернулися вся його сила й енергія, він підхопився й вибіг з хліва.

Усе небо було залите полум’ям. Вогняні язики, накочуючись одне на одного, здіймалися високо вгору і, розсипаючись дощем іскор, освітлювали місцевість на багато миль навкруги і гнали клуби диму в той бік, де він стояв. Гомін зростав, чулися все нові й нові голоси, і Сайкс уже міг розрізнити крики: «Пожежа!» - упереміж із дзвоном на сполох, гуркотом від падіння чогось важкого та тріскотнею полум’я, коли червоні омахи огортали якусь нову перешкоду і, ніби підживившись, злітали в небо. Поки віа спостерігав, гомін ще дужче посилився. Там були люди - чоловіки й жінки,- там було світло і метушня. Він відчув новий приплив сил і стрімголов помчав уперед. Він біг навпростець, крізь глухі хащі, перестрибуючи через загорожі та рівчаки, а попереду так само несамовито мчав його собака, голосно гавкаючи.

І ось він уже там. Напіводягнені люди гасають, мов навіжені, декотрі намагаються вивести із стаєнь переляканих коней, інші виганяють із хлівів та дворів худобу, ще інші - під дощем іскор, під розпеченими до червоного сволоками, що от-от заваляться,- витягають з охопленого полум’ям будинку свої пожитки. В отворах, де ще годину тому були вікна і двері, вже буяє суцільне море вогню; стіни, похитнувшись, падають у вогняний колодязь, розплавлені свинець і залізо розливаються по землі вогнедишними потоками. Верещать жінки й діти, а чоловіки підбадьорюють один одного гучними криками. Брязкіт пожежних помп, свист і шипіння струменя води, коли він потрапляє на палаюче дерево,- все змішується в оглушливий рев.

Сайкс і собі почав кричати і кричав, аж поки захрип; рятуючись від спогадів і самого себе, він поринув у самісіньку гущавину натовпу. Куди тільки не кидався вія тієї ночі: то качав помпи, то пробивався крізь дим і полум’я, завжди опиняючись там, де було найбільше людей і галасу. Він лазив по драбинах, видирався на дахи будинків, бігав по мостинах, що вгиналися й тріщали під його вагою, метався під градом цеглин і каміння,- не було куточка на тій великій пожежі, де б він не з’явився; але його наче хто заворожив: на тілі ані подряпини, ані синця, не відчував він і втоми й ні про що не думав, поки знову не зайнявся ранок і не освітив почорнілі руїни, над якими клубочився дим.

Коли минуло це шалене збудження, до Сайкса з новою силою повернулося нестерпне усвідомлення вчиненого ним злочину. Він підозріливо оглянувся навколо: люди стояли купками й розмовляли, і йому здалося, що вони говорять про нього. Він дав знак собаці, і обидва, скрадаючись, пішли геть. Біля помпи, де сиділо кілька чоловіків, його покликали і запросили підкріпитись разом з ними. Він з’їв шматок хліба з м’ясом, а коли взявся до пива, то почув, як пожежники, що приїхали з Лондона, заговорили про вбивство.

- Кажуть, він утік у Бірмінгем,- сказав один пожежник,- тільки його однак спіймають, бо нишпорки вже рушили за ним навздогін і завтра до вечора по всій окрузі знатимуть його прикмети.

Сайкс поквапився піти звідти і йшов, поки в нього почали підгинатися ноги, а тоді ліг під живоплотом і заснув довгим, але уривчастим сном. Прокинувшись, він знову почав безцільно блукати, страшенно боячись ще на одну ніч лишитися на самоті.

Раптом у нього виникло відчайдушне рішення іти назад до Лондона. «Там принаймні є з ким словом перемовитися,- подумав він,- та й сховатися в місті легше. Нікому й на думку не спаде шукати мене в Лондоні, коли вже пішов поголос, ніби я втік звідти. То чом би мені не зачаїтися на тиждень-два, а потім, витягти з Фейгіна грошви, податися до Франції? Ет, хай йому чорт, що буде, те й буде!»

Не гаючи часу, Сайкс учинив, як надумав - подався назад до Лондона. Він ішов, вибираючи найглухіші дороги, вирішивши завидна переховатися десь неподалік від столиці, а коли смеркне, ввійти в неї кружною дорогою, а там гайнути навпростець у той