Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Але як бути із собакою? Якщо вже розіслали опис його прикмет, то не забули, певно, й про те, що собака теж зник і, цілком імовірно, пішов за ним. Таким чином, по собаці його можуть упізнати на лондонських вулицях. І тоді Сайкс вирішив утопити собаку й ішов, назираючи який-небудь ставок; дорогою він знайшов важкий камінь і зав’язав його в хустку.

Поки він отак лаштувався, собака не зводив очей з хазяїна; чи то він інстинктом відчув небезпеку, чи то грабіжник глянув на нього похмуріше, ніж звичайно, тільки тепер собака почав триматися від нього далі; повільно тюпаючи, він підібгав хвоста і припадав до землі. Коли хазяїн спинився коло ставка й почав кликати його, собака став як укопаний.

- Кажу тобі, йди сюди! На, на! - кликав Сайкс. Собака за звичкою пішов був на його поклик, та коли

Сайкс нахилився, щоб прив’язати йому на шию хустку а каменем, він глухо загарчав і відскочив.

- Назад! - вигукнув грабіжник..

Собака замахав хвостом, але з місця не рушив. Сайко скрутив хустку зашморгом і знову покликав пса.

Собака ступив кілька кроків, тоді позадкував, якусь мить постояв, зрештою повернувся й щодуху кинувся навтіки.

Сайкс свиснув раз, потім ще і ще, а тоді сів і почав чекати, сподіваючись, що собака скоро вернеться. Та він так і не з’явився, і Сайкс пішов далі своєю дорогою.

Розділ XLIX

Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються. Їхня розмова і звістка, яка її перебиває

Вже почало смеркати, коли містер Браунлоу вийшов з найманої карети, що спинилася перед його будинком, і тихенько постукав. Коли двері відчинили, з карети вискочив кремезний чоловік і став біля її приступки, тим часом як інший чоловік зліз із козел і став з другого боку дверцят. За знаком містера Браунлоу вони висадили з карети третього і, підхопивши його попід руки, потягнули в будинок. Третій був Монкс.

Таким самим маніром вони мовчки піднялися сходами, і містер Браунлоу, який ішов попереду, попрямував до кімнати в глибині будинку. Коло дверей Монкс, що піднімався видимо неохоче, зупинився. Чоловіки, які супроводжували його, поглянули на старого джентльмена, ніби чекаючи розпоряджень.

- Він знає, що йому буде,- сказав містер Браунлоу,- якщо спробує опиратися. Хай тільки хоч пальцем ворухне без вашого дозволу - одразу ж тягніть його на вулицю, кличте поліцію її просіть від мого імені заарештувати його як карного злочинця.

- Як ви смієте так мене називати? - закричав Монкс.

- А ви, юначе, як смієте примушувати мене до цього? - відповів містер Браунлоу, дивлячись йому просто в вічі.- Ви ж не божевільний, щоб наважитись піти звідси? Відпустіть його! Отак. Тепер ви вільні, сер. Можете іти, а ми підемо слідом за вами. Але попереджаю - і присягаюся всім святим,- тільки-но ви вийдете з мого дому, я звелю заарештувати вас, звинувативши у шахрайстві й крадіжці. Моє слово тверде і непохитне. Якщо і ви вирішили твердо стояти на своєму, то хай ваша кров проллється на вашу ж голову.

- За чиїм наказом ці пси,- Монкс поглянув на тих, що стояли обабіч нього,- схопили мене на вулиці й притягли сюди?

- За моїм,- відповів містер Браунлоу.- Я несу відповідальність за їхній вчинок. Якщо ви нарікаєте, що вас позбавили волі,- а ви мали нагоду її повернути, коли їхали сюди, проте визнали за краще сидіти мовчки,- то, повторюю, віддайте себе під захист закону. Я, в свою чергу, теж звернуся до нього. Але тоді відступати буде пізно; не просіть мене зглянутися на вас, коли влада перейде в інші руки, і не кажіть, що я штовхнув вас у безодню, в яку ви самі кинулися.

Монкс вочевидь зніяковів і не на жарт збентежився. Він завагався.

- Зважуйтеся швидше,- твердо і спокійно вів далі містер Браунлоу.- Якщо ви волієте, щоб я прилюдно виступив з обвинуваченням і прирік вас на суворе покарання, яке я хоч і можу з жахом передбачити, але не владен буду змінити, то, кажу вам знову,- вибір за вами. Та якщо хочете скористатися з моєї поблажливості й милосердя тих, кому ви заподіяли багато лиха,- сідайте без зайвих слів на цей стілець. Він уже два дні на вас чекає.

Монкс промимрив щось невиразне і все ще вагався.

- Покваптеся,- сказав містер Браунлоу.- Одне моє слово - і вибору вже не буде.

Монкс і далі стояв у нерішучості.

- Я не стану довше зволікати,- провадив містер Браунлоу,- та й не маю на це права, бо захищаю кровні інтереси інших осіб.

- Невже нема… - затинаючись, пробурмотів Монкс,- невже нема… якогось іншого вибору?

- Нема.

Монкс пильно глянув на старого джентльмена, але, не прочитавши в його обличчі нічого, крім суворої рішучості, зайшов у кімнату і, знизавши плечима, сів на вказане йому місце.

- Замкніть двері іззовні,- звернувся містер Браунлоу до своїх супутників,- і ввійдіть, коли я подзвоню.

Вони зробили, як він звелів, і містер Браунлоу залишився з Монксом віч-на-віч.

- Не дуже люб’язно ви поводитеся, сер,- мовив Монкс, скидаючи капелюха й плаща,- із сином вашого давнього друга.

- Саме тому, що батько ваш, юначе, був мій давній друг,- відказав містер Браунлоу,- і всі надії та бажання щасливої пори моєї юності були пов’язані з ним і з тим прекрасним створінням, рідним йому по крові, яке ще замолоду прибрав до себе господь, залишивши мене довіку самотнім; саме тому, що він ще хлопчиком стояв навколішки поруч мене біля смертельної постелі своєї єдиної сестри, яку я мав того ранку назвати,- коли б на те воля божа,- своєю молодою дружиною; саме тому, що відтоді осиротіле моє серце прихилилося до брата моєї нареченої і лишалося вірним йому в усіх випробуваннях його життя, і тому, що. давні спогади й почуття ще живуть у мені і навіть зустріч із вами з новою силою відродила пам’ять про минуле,- саме тому я такий поблажливий до вас навіть тепер - так, Едварде Ліфорд, навіть тепер… І я червонію за вас, не гідного носити це ім’я.

- А до чого тут моє ім’я? - запитав його співрозмовник, який досі мовчки, з холодним подивом