Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

портрет тієї бідолашної дівчини, який він сам намалював. Він не хотів віддавати його в чужі руки, а брати його з собою в ту поспішну подорож теж не випадало. Від тривог і гризот сумління він змарнів мало не на тінь;- говорив плутано й безладно про погибель та безчестя, що їх він на когось накликав; розповів про свій намір розпродати - хай із збитком - усе своє майно і, відказавши вам і вашій матері частину одержаних грошей, виїхати з Англії,- я добре розумів, що їхати він хотів не сам,- щоб більш ніколи не повертатися в цю країну. Навіть мені, своєму давньому другові, чия прихильність мала глибоке коріння в землі, в якій спочила найдорожча нам обом людина,- навіть мені він не висповідався до кінця, а тільки пообіцяв написати і в листі докладно про все розповісти, а колись іще раз - востаннє в цьому житті - побачитися зі мною. Та, на жаль, ота наша зустріч і стала останньою. Більше я його не бачив і обіцяного листа від нього не одержав.

Коли все скінчилося,- трохи помовчавши, провадив містер Браунлоу,- я поїхав туди, де зародилося його - я вживу вислів, звичайний для людей, бо жорстокість людська і поблажливість тепер нічого для нього не важать,- його гріховне кохання. Я вирішив, що в тому разі, коли мої побоювання виявляться слушними, та заблукана дитина знайде принаймні одне серце і дім, які готові будуть її прийняти й пригріти. Та за тиждень до того, як я приїхав, уся родина, сплативши дрібні борги, виїхала з тієї місцевості; куди й чому - ніхто не знав.

Монкс зітхнув іще вільніше і, переможно посміхаючись, повів очима по кімнаті.

- Коли ваш брат,- сказав містер Браунлоу, присуваючись ближче до нього,- коли ваш брат, кволий, занедбаний, одягнений у лахміття, трапився на моєму шляху, то був не просто випадок, а вища воля,- і я врятував його від злочинного, ганебного життя…

- Ви?! - вигукнув Монкс.

- Так, я,- підтвердив містер Браунлоу.- Я ж недаремно обіцяв, що зрештою зацікавлю вас. Атож, його врятував я. Видно, ваш хитрий спільник утаїв від вас мов ім’я, хоч він і не міг знати, що воно не буде для вас цілком невідомим. Отже, коли я визволив хлопця і він лежав у мене вдома, одужуючи після хвороби, мені в очі впала його разюча подібність з портретом, про який я вже казав. Навіть коли я вперше його побачив, замурзаного ї жалюгідного, в його обличчі мене вразило щось знайоме, ніби в ясному сні переді мною промайнув образ давнього друга. Навряд чи треба розповідати вам, як того хлопчика викрали в мене, перше ніж мені стала відома його історія.

- А чом ні? - поквапливо спитав Монкс.

- Тому що ви все це добре знаєте.

- Я?!

- Не заперечуйте, це ні до чого,- сказав містер Браунлоу.- Зараз ви побачите, що мені відомо ще багато дечого іншого.

- Ви… ви не маєте ніяких доказів проти мене,- затинаючись, мовив Монкс.- Ви не зможете нічого довести.

- Побачимо,- відповів старий джентльмен, кинувши на нього допитливий погляд.- Я згубив хлопця з очей і, хоч як шукав його, не міг знайти. Ваша мати вже померла, і я знав, що тільки ви можете з’ясувати мені таємницю, якщо тільки її взагалі можна з’ясувати; отож, коли до мене дійшли чутки, що ви живете в своєму маєтку у Вест-Індії,- куди, як вам добре відомо, ви поїхали після смерті матері, рятуючись від наслідків вашого розпусного життя,- я вирушив у дорогу. Виявилося, що за кілька місяців перед тим ви виїхали і були, як я чув, десь у Лондоні, але ніхто не міг сказати, де саме. Я повернувся до Англії. Агенти, що вели ваші справи, теж не знали вашої адреси. Вони розповіли мені, що ви з’являлися й зникали так само таємниче, як робили це завпеди: то вас бачили щодня, а то ви пропадали на цілі місяці, відвідуючи, напевно, ті самі кубла й обертаючись серед тих самих лихих людей, як і тоді, коли ще були зухвалим, непокірним підлітком. Я надокучав вашим агентам новими й новими запитаннями. Я виходив уздовж і впоперек усе місто, вдень і вночі, та все марно: до нашої зустрічі дві години тому мені ніяк не щастило вас побачити.

- Ну, ось тепер ви мене бачите,- мовив Монкс зухвало, вставши зі стільця.- То й що? Ошуканство і грабунок - гучні слова! По-вашому, їх можна виправдати уявною подібністю якогось чортеняти з мазаниною, якою розважався мій покійний батечко? Брат! Ви ж навіть не знаєте, чи була в тієї чутливої парочки дитина. Навіть цього ви не знаєте.

- Не знав,- відповів містер Браунлоу, теж підводячись,- але за останні два тижні я про все довідався. У вас справді є брат - ви про це знаєте, знаєте його і в лице. Був і заповіт, але ваша мати знищила його і, вмираючи, відкрила вам таємницю й пов’язані з нею вигоди. Заповіт було складено на користь дитини, що мала народитися від того безрадісного кохання; дитина справді народилася, і коли ви випадково побачили хлопця, ця схожість з вашим батьком збудила у вас перші підозри. Ви поїхали туди, де хлопець народився. Там знайшлися докази,- їх довгі роки приховували,- докази його походження та спорідненості з вами. Ви їх знищили, і тепер, як ви висловилися в розмові з вашим спільником-євреєм, «єдиний доказ походження хлопця лежить на дні річки, а стара відьма, що одержала цей доказ від його матері, гниє в домовині». Негідний син, боягуз, брехун! Ви, що радитеся ночами по темних закапелках із злодіями та вбивцями; ви, чиї інтриги й крутійство спричинилися до насильницької смерті жінки, яка варта мільйонів подібних до вас; ви, що з самої колиски були горем і болем рідного батька; ви, в чиєму серці визрівали всі згубні пристрасті, пороки, розпуста, які зрештою знайшли вихід в огидній хворобі, що зробила ваше обличчя відображенням вашої душі,- невже ви, Едварде Ліфорд, усе ще зважуєтесь суперечити мені?

- Ні, ні, ні! - пробелькотів негідник, приголомшений цими звинуваченнями.

- Мені відоме кожне слово! - вигукнув старий джентльмен.- Кожне слово, яким ви обмінялися з тим мерзотником. Тіні на стінах підслухали ваші перешепти й переказали їх мені. Вигляд нещасної, зацькованої дитини вплинув навіть на порочну істоту, вдихнувши в неї