Чорна рада - Куліш П.
- Я думаю тілько, - каже Петро, - що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!
- Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж, - каже, - пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять - на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобі - сонце, на потилиці - місяць». Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені господь дочку - справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей - зорі, на лобі - сонце, на потилиці - місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: «Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте - буду їй вірною дружиною». Дай же, боже, і ти, мати божа, щоб і се справдилось на щастя й на здоров'я!
Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той русалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая.
Прочане перехрестились і сотворили молитву. А Петро їде собі і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Череваниха.
ІV
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів,[27] про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік[28] прийшов до Києва Радзівілл із литвинами,[29] усе попалив і пограбував, а мішане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати.
Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да ворота; а де чи діловання, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.
Смутно, було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тільки й краси було в Києві, що церкви божії, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами.
Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий, або Верхній город після Хмельнищини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці: а то все було дерев'яне: і стіни з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться.
Їдуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, - посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує всякого, хто б не йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель, - тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.
Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «Добридень». Обернулось тоді до нього дві чи три голови.
- Пане господарю! - каже. - І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.
Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав Петра да й каже:
- Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.
- Де тобі десята! - підхопили, шуткуючи, гості. - Хіба сота!
- І сотої нема! - закричали усі гурбою. - Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрама!
Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар
