Повія - Мирний

iн­те­ре­са­ми земст­ва, i вiн рад бу­де на­вiть пос­ту­пи­ти­ся чим-не­будь, аби при­вес­ти дi­ло до кiн­ця. I, ще раз по­дя­ку­вав­ши, вiн по­дав Ко­лiс­ни­ко­вi ру­ку. Ко­лiс­ник, ни­зько вкло­нив­шись, по­вер­нув­ся i вий­шов з ха­ти.

- Замечательное со­еди­не­ние прос­то­ты с трез­вым и здра­вым умом! - ска­зав Ло­ша­ков, ви­ря­див­ши Ко­лiс­ни­ка, повер­таючись до гро­ма­ди.

- О, Ко­лiс­ник має дум­ки по­га­ну­ва­тi, - хтось обiз­вавсь з гро­ма­ди.

- Да, он не без лу­кавст­ва, - од­ка­зав Ло­ша­ков. - Но та­кие лю­ди не­об­хо­ди­мы для земст­ва.

Всi про­мов­ча­ли на те, чи то згод­жу­ючись з своїм предво­дителем, чи то щоб не пе­ре­чи­ти йо­му. Не­за­ба­ром роз­мо­ва їх пе­рей­шла на дру­гi ре­чi, черк­ну­ла­ся дру­гих, iн­ших, не зе­м­ських дiл. Ло­ша­ков, вид­но, ра­дий, гра­ючи весел­о очи­ма, хо­див по ха­тi i за­го­во­рю­вав то з тим, то з дру­гим iз дво­рян.

А Ко­лiс­ник? Ко­лiс­ник, ко­тя­чи у штуч­нiй та­ра­тай­цi на сво­єму се­ми­сот­но­му же­реб­цi, все, знай, на­тя­гу­вав вожжин­ку та приц­мо­ку­вав, ка­жу­чи: ну, ну, ви­возь, ви­возь, жереб­чику! Не вiв­са то­бi - са­мо­го зо­ло­та за­сип­лю, ко­ли ви­везеш. А же­ре­бець, по­ну­рив­ши го­ло­ву i обо­дом ви­ги­на­ючи пе­ред­нi но­ги, як му­ха, мчав Ко­лiс­ни­ка го­ро­дом.

- Швидше! Швид­ше! Бо ба­га­то ще кло­по­ту, не­ма­ло робо­ти! - одно приц­мо­ку­вав Ко­лiс­ник.

I справ­дi, йо­му не ма­ло бу­ло у той день бi­га­ни­ни. Вiд Ло­шакова вiн по­бiг до сво­го пред­сi­да­те­ля. Ска­зав йо­му, що був оце у Ло­ша­ко­ва, позд­рав­ляв йо­го. По­тiм зда­ле­ка на­тя­к­нув, що, пев­но, дво­рянст­во бу­де да­ва­ти обiд, варт би i зе­мст­ву поч­ти­ти та­ко­го чо­ло­вi­ка. Пред­сi­да­тель тiльки пiд­ла­кував. Тре­ба б, тре­ба б. Тiльки на чий же щот? На щот зем­ст­ва якось не теє.

- Чого там на щот земст­ва? Йо­му i без цього ба­га­то ут­рат. А от я б що ска­зав, ко­ли моє сло­во у лад. Не­дав­неч­ко я при­кинув со­бi зе­мельки - так ху­то­рок! I хо­тi­ло­ся б ме­нi ту зе­мельку збриз­ну­ти. От би пiд ви­дом земсько­го обi­ду - я б уже не пош­ко­ду­вав сот­нею-дру­гою.

- Так чо­го ж? - спи­тав­ся Пред­сi­да­тель. - Го­тов­тесь.

- То ви сог­лас­нi? Я i Ло­ша­ко­ва зап­ро­ху­вав. Поп­ро­сiть iще й ви вiд се­бе. Ка­жiть тiльки, що це вiд земст­ва честь.

- Гаразд, га­разд! Да ви прос­то ге­нi­альна го­ло­ва, - скрик­нув Пред­сi­да­тель.

- Була ко­лись, - од­ка­зав Ко­лiс­ник. - А те­пер, що де­да­лi, все дур­нi­ша ро­биться.

Вiд пред­сi­да­те­ля зно­ву мах­нув Ко­лiс­ник до чле­нiв. Там уже прос­то ска­зав, що Пред­сi­да­тель ве­лiв йо­му зго­то­ви­ти обiд для Ло­ша­ко­ва i зап­ро­ху­вав на той обiд.

Вiд них поїхав до ла­вок спра­ви­ти­ся з цi­на­ми, зро­би­ти де­якi за­куп­ки, на­да­ва­ти за­ка­зи. Зчай­омий кра­мар похваливс­я, що не­дав­неч­ко пе­ред ним уже в йо­го цi­лу во­ло­ву ху­ру заб­ра­ли уся­ко­го кра­му.

- Навiщо?

- Дворянство дає обiд Ло­ша­ко­ву. На обiд усе.

- А ко­ли той обiд?

- У су­бо­ту.

А Ко­лiс­ни­ко­вi то­го тiльки й тре­ба. Вiн тiльки вий­шов вiд Ло­ша­ко­ва, то за­раз по­чав ду­ма­ти, ко­ли б кра­ще той обiд го­ту­ва­ти. "Те­пер чет­вер ще, - ду­мав Ко­лiс­ник, - п'ятни­ця… у су­бо­ту обiд дво­рянський. Ну, а в не­дi­лю i наш… Пос­пiль один за дру­гим. Га­разд. Iде".

I Ко­лiс­ник теж не­ма­лу ху­ру на­ро­бив за­ка­зiв. Звiд­тiм вiн поїхав по ви­на, брав що­най­до­рож­чi, шо­най­ста­рi­шi i горiл­ки уся­кої як двой­ної i аг­лицької, ад­мi­ральської, желiзнодо­рожної, у пляш­ках i вед­ме­дях, у кух­ли­ках i гра­финах, ро­му, коньяку… "За­топ­лю бi­со­вих си­нiв, - ду­мав вiн, ви­чи­ту­ючи чи­ма­лий спи­сок уся­ко­го трун­ку. - Це на те й вий­де: ка­рай сво­го во­ро­га хлi­бом-сiл­лю". I вiн по­чув, якась за­ви­на ухо­пи­ла йо­го за сер­це вiд тих зга­док, якась пе­ку­ча зга­га за­пек­ла. Йо­му шко­да ста­ло гро­шей, що вiн тра­тить оце. "По­ду­май тiльки - трис­та кар­бо­ван­цiв, а дай, бо­же, щоб бу­ла по­ло­ви­на. А що ж, як об­ду­рить бi­сiв пан, не приїде? Кра­ще не ду­ма­ти, не­хай йо­му! Уже ж зав'яза­ло­ся - чимсь тре­ба розв'язу­ва­ти".

I вiн мер­щiй по­вер­нув ко­ня вiд лав­ки. Ще не ма­ло йо­му при­хо­ди­ло­ся у той день бi­га­ти. До хлiб­ни­ка, до рiз­ни­кiв, по­ва­ра най­ня­ти та й не аби­яко­го, а та­ко­го, що знає усi панськi вит­ре­беньки. Тро­хи не до ве­чо­ра га­няв Ко­лiс­ник по го­ро­ду, а сму­ток все де­да­лi об­гор­тав та об­гор­тав йо­го.

- Де це так дов­го за­ба­рив­ся, па­па­ша? - стрi­ла йо­го Хрис­тя на по­ро­зi, так пиш­но роз­ряд­же­на у но­вий одяг: бi­лi ру­ка­ва со­роч­ки, хо­ро­ше ви­цяцьку­ва­нi квiт­ка­ми, чер­во­но-га­ря­ча спiд­ни­ця як не зай­меться, од­на кор­сет­ка з до­ро­го­го ок­са­ми­т­у не го­рi­ла, та й на тiй, спус­ка­ючись з шиї, гус­то посла­л­ися зо­ло­тi ду­ка­чi i рiз­них кольорiв на­мис­то. Заквiтч­ана квiт­ка­ми по­по­лам з хре­ща­тим бар­вiн­ком, бiлол­иця, рум'я­на, во­на так при­вiт­но виг­ля­да­ла своїми чор­ни­ми очи­ма, що й кам'яне сер­це трiп­ну­ло­ся б, узд­рiв­ши та­ку кра­су­ню. А хi­ба ж во­но у Ко­лiс­ни­ка скам'янi­ло?

Уздрiвши її, вiн аж струс­нув­ся. Де й дiв­ся йо­го не­дав­нiй сму­ток, ув очах за­жев­рi­ли iс­кор­ки од­ра­ди, пох­му­ре ли­це ос­вi­ти­ла ле­генька ус­мiш­ка.

- Та, та, та… он як моя до­ня на­ря­ди­ла­ся, - зас­мi­яв­ся вiн швид­ко та ве­се­ло. - А я, як дур­ний, бi­гаю по всiх усю­дах та мо­рю мою до­неч­ку го­ло­дом. - I, пi­дiй­шов­ши, вiн смач­но цмо­к­нув­ся з Хрис­тею.

- Де був? Ка­жи, де був? До дру­гих бi­гав? Кра­щих шу­кав? - в'ючись хме­ли­ною кру­гом йо­го i ус­мi­ха­ючись ро­же­вою квi­точ­кою, до­пи­ту­ва­ла­ся во­на йо­го.

- Грошi розт­риньку­вав, дур­ний! Не знав їх де дi­ва­ти, то по го­ро­ду тро­хи не стрiч­но­му i по­пе­реч­но­му роз­да­вав.

- Нащо? Кра­ще б ти до­нi хат­ку ку­пив. Не­ве­лич­ку хат­ку з са­доч­ком. I твоя до­ня, як ма­ла пташ­ка ка­на­ре­еч­ка, си­дi­ла б там та пi­сень ще­бе­та­ла, жду­чи сво­го ба­тенька си­венько­го.

- А справ­дi? - по­ду­мав вiн. - Куп­лю, куп­лю, тiльки не за­раз. Дай трош­ки хоч дух пе­ре­вес­ти. За­жа­ли тво­го батень­ка. Ось го­туй­ся на бен­кет. Не­за­ба­ром бен­кет бу­де.

- Який бен­кет?

Колiсник роз­ка­зав усе Хрис­тi. По­тiм, гра­ючи очи­ма, по­чав:

- Ти у ме­не гар­на до­ня, слух­ня­на, пос­лу­хаєш ме­не. Лоша­ков той ве­ли­кий пан - ба­га­то змо­же i дав­но чор­том на ме­не ди­виться. От, як бу­де вiн, пе­ре­тяг­ни йо­го на мою руч. Пе­ре­тяг­неш - штуч­ну то­бi ха­ти­ну куп­лю, i не з од­ним, а аж з дво­ма сад­ка­ми.

- Руку! - скрик­ну­ла во­на, вип­рям­ля­ючись на увесь рiст. Очi її гра­ли, ли­це ус­мi­ха­ло­ся, з хви­ли­ни на хви­ли­ну во­на ро­би­лась все кра­ща та кра­ща, мов пи­ша­ла­ся: ди­ви­ся, мов, лю­буй­ся… є та­кий у свi­тi чо­ло­вiк, кот­рий ус­то­яв би про­ти моєї крас­ної вро­ди?.. Хi­ба твiй Ло­ша­ков вис­тоє?

У не­дi­лю ко­ло Ко­лiс­ни­ко­вої квар­ти­ри, знай, спи­ня­ли­ся ка­ре­ти, ко­ляс­ки та фа­ето­ни, з їх ви­хо­ди­ло уся­ке панст­во i пря­мi­сiнько прос­ту­ва­ло у па­рад­нi две­рi, пе­ред кот­ри­ми (до­сi ще не ви­да­не ди­во у го­ро­дi) сто­яв страш­но­го рос­ту швей­цар iз здо­ро­вен­ною бу­ла­вою, у пар­че­во­му кар­ту­зi, в кап­та­нi, об­ля­мо­ва­нiм зо­ло­тим по­зу­мен­том. Пе­ред кож­ним ухо­жим вiн ви­тя­гав­ся у стру­ну, щось ви­хи­ту­вав бу­ла­вою - тоб­то честь