Повія - Мирний

Лакуза, не­су­чи са­мо­вар, спи­нив її. По­ти вiн ус­тав­ляв по­суду, по­ти веш­тав­ся у ха­тi, во­на бу­ла ти­ха, по­важ­но прохо­джувалася то впе­ред, то на­зад, мов справ­дi ве­ли­ка па­нi, i тiльки сти­ха ки­да­ла на Ко­лiс­ни­ка жар­тiв­ли­вi погляд­и своїми чор­ни­ми очи­ма.

Лакуза пi­шов. Во­на ки­ну­лась чай за­ва­рю­ва­ти, ста­ка­ни ми­ти, пе­ре­ти­ра­ти. Ро­же­вi пальчи­ки пух­кої не­ве­лич­кої руч­ки, мов ми­ше­ня­та, бi­га­ли i ми­го­тi­ли пе­ред Ко­лiс­ни­ко­ви­ми очи­ма.

- Так по­чiм ти знаєш? Хто ти та­ка, звiд­ки, що все знаєш? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

Вона на­че не чу­ла йо­го пи­тан­ня. Од­ко­пи­лив­ши трош­ки губ­ки i ка­ча­ючи в по­лос­ка­тельниц! ста­кан, ти­хим тонень­ким го­лос­ком за­тяг­ла ве­се­леньку пi­сеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - ви­во­ди­ла во­на, пiд­би­ра­ючись пiд брень­кiт ста­ка­ну, i її то­ненький го­ло­сок зли­вав­ся з за­во­да­ми тон­ко­го скла.

- Ти чу­ла? - спи­тав­ся зно­ву вiн.

Вона гля­ну­ла на йо­го. Дов­го i прик­ро ди­ви­ла­ся у йо­го вит­рi­ще­нi очi i, од­вер­нув­шись, ти­хо зiтх­ну­ла. По­тiм ви­терла ста­кан, прой­шла­ся по ха­тi i, пi­дiй­шов­ши до йо­го, з по­чер­во­нi­лим ли­цем, за­ди­ха­ючись, ска­за­ла:

- Я ви­на хо­чу. Ви­на.

- Та чо­му ж ти не ска­жеш?

I вiн, ухо­пив­ши дзво­ник, нес­тям­но уда­рив. Ла­ку­за при­бiг.

- Вина! - гук­нув Ко­лiс­ник.

- Красного, - шеп­та­ла во­на, сто­ячи ко­ло йо­го. - Я люб­лю з чаєм пи­ти. Ко­лiс­ник при­ка­зав, до­дав­ши:

- Та доб­ро­го, ста­ро­го. I ро­му доб­ро­го.

- Я ду­ма­ла, що ти не да­си, од­ка­жеш, - лас­ка­во про­мо­ви­ла во­на, ко­ли ла­ку­за по­бiг.

- Для те­бе? - скрик­нув Ко­лiс­ник. - Про­си, що хоч, що змо­жу, усього дам.

- Добренький! - шеп­та­ла во­на, при­гор­нув­ши­ся до йо­го.

- Ти ду­маєш, я ста­ну тяг­тись та ска­ред­ни­ча­ти так, як дру­гi там ска­ред­ни­ча­ють? Як же? Зн­ай­шла дур­ня. Один раз то­му, що батько в плах­тi!

- От люб­лю пар­ня за зви­чай! - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла во­на. - Що - гро­шi? По­ло­ва, на кот­ру ми здо­бу­ваємо пот­рiб­не для нас. Од­но­го тiльки на їх не до­бу­деш: чо­ло­вi­ка по ду­шi. Не май сто руб­лiв, а май сто дру­зiв! Так i я. Скiльки че­рез мої ру­ки пе­рей­шло уся­ко­го доб­ра? А де во­но? То­му да­ла, тiй ткну­ла. А в се­бе нi­чо­го не зос­та­ло­ся. Що бу­ло, все спли­ло. А от же жи­ву.

- Ну, у ме­не не швид­ко спли­ве те, що маю, - пе­рер­вав її Ко­лiс­ник, - поз­до­ров, бо­же, дур­нiв па­нiв, що виб­ра­ли ме­не у чле­ни, я те­пер по­кiй­но мо­жу умер­ти. Хоч, мо­же, i не бу­ду бiльше членст­ву­ва­ти, та сiлькiсь: Ве­се­лий Кут у двi ти­ся­чi де­ся­тин хоч ко­го зас­по­коїть на­вi­ки. Не бу­ду членст­ву­ва­ти - бу­ду ха­зя­iну­ва­ти.

- Ти ку­пив Ве­се­лий Кут?

- Купив.

- Це той, що не­да­ле­ко вiд Мар'янiв­ки?

- Той. А ти по­чiм Мар'янiв­ку знаєш?

Вона тiльки зiтх­ну­ла. Ла­кей при­нiс ви­но, ром, пос­та­вив i пi­шов. На­таш­ка на­ча­ла чай роз­ли­ва­ти.

- Та по­чiм ти усе знаєш? Хi­ба з тих країв?

- Багато бу­деш зна­ти - зос­та­рi­єшся, - од­ка­за­ла во­на, пiд­суваючи до йо­го ста­кан чаю на­по­ло­ви­ну з ро­мом.

- Не по­мо­лод­шаю уже! Ех! Ко­ли б ме­нi лiт двад­цять на­зад, - зiтх­нув­ши, ска­зав вiн i сьорбнув чаю.

- То що б бу­ло?

- Що б? - пе­ре­вiв­ши дух, од­ка­зав Ко­лiс­ник. - Те, що оцей ста­кан за од­ним ра­зом до дна осу­шив, а те­пер то невелич­кими ковт­ка­ми тре­ба ви­пи­ва­ти.

- Горенько то­бi! - зас­мi­ялась во­на, сьорбнув­ши сво­го чаю.

- Авжеж, го­ре, та ще й ти та­ко­го кру­то­го пiдп­ра­ви­ла.

- У ме­не не кра­ще.

- Що там у те­бе? Сви­ня­чий на­пи­ток.

- А на по­куш­туй! - i во­на ткну­ла йо­му ло­жеч­ку до ро­та. Вiн ви­пив, поц­мо­кав.

- А що, доб­ре? - гра­ючи очи­ма, спи­та­ла во­на.

- Як є сви­ня­чий. По­куш­туй ось кра­ще мо­го.

Вона наб­ра­ла ло­жеч­ку i, ви­пив­ши, ух­ва­ти­ла­ся за ли­це ру­ка­ми.

- Моя ма­тiн­ко! - скрик­ну­ла неш­вид­ко. - Огонь ог­нем!

- Ага, ухо­пи­ла ши­лом па­то­ки? - смiється вiн, по­мi­шу­ючи ло­жеч­кою чай. Во­на мер­щiй при­па­ла до сво­го. Чай, на­по­ло­в­ину з ви­ном, мов цi­лю­ща во­да, га­сив ту стра­шен­ну пе­чiю, що пiд­ня­ла­ся i в ро­тi, i в гру­дях вiд од­нiєї ло­жеч­ки ро­му. Во­на швид­ко сьорба­ла йо­го, не да­ючи спо­чив­ку, а то зра­зу ухо­пи­ла ста­кан i ви­хи­ли­ла до дна.

- Отак тре­ба пи­ти? - спи­та­ла, пе­ре­ки­нув­ши ста­кан.

- Молодець! - ска­зав вiн, див­ля­чись, як її ли­це де­да­лi чер­вонiло, на­ли­ва­ло­ся крас­кою, бi­лi пух­кi що­ки мов за­ре­вом по­же­жi зай­ня­ли­ся, очi заг­ра­ли, зас­вi­ти­ли. - Охул­ки на ру­ку не даєш!

- Я ще бу­ду пи­ти, - хвас­та­ючи, ска­за­ла во­на. I зно­ву нали­ла чаю, зно­ву пiд­си­па­ла у йо­го бiльше, нiж пер­ший раз, ви­на. Сьорба­ючи по ло­жеч­цi, во­на з хви­ли­ни на хвилин­у все бiльше та бiльше чер­во­нi­ла, здається, ви­но, роз­ло­жив­шись по жи­лах, пiш­ло по­за тон­кою шку­роч­кою i звiд­ти ви­гля­да­ло­ та­ким при­вiт­ним мо­ло­дим рум'янцем. У неї не тiльки ли­це, шия, ру­ки го­рi­ли - вся во­на па­шi­ла, очi так i свi­ти­ли, так i си­па­ли жа­ром, язик розм'як, ще бiльше по­чав по­вер­та­тись, мов за­чi­па­ли­ся за гу­би один в один бi­лi зу­би.

Вiн ди­вив­ся та смi­яв­ся, як хмiль роз­би­рав її.

- Ану, прой­ди­ся по од­нiй дош­цi, - ска­зав вiн.

- Ти ду­маєш, не прой­ду­ся? Нi? Так ось же то­бi! - i, вхопив­ши свiч­ку, во­на пос­та­ви­ла її до­лi. По­тiм, пiд­няв­ши ще ви­ще своє ко­рот­ке плат­тя, по­ча­ла про­хо­ди­ти.

- Дивися ж! - че­рез пле­че зирк­нув­ши, скрик­ну­ла во­на. Вiн по­ба­чив її круг­лi, мов ви­то­че­нi, но­ги, її бi­лi­шi снi­гу ли­т­ки. У йо­го дух за­хо­пи­ло у гру­дях, у очах за­жев­рi­ли хи­жi огоньки. А во­на дрiб­ненько-дрiб­ненько за­бi­га­ла по ха­тi. Пе­ред ним усе пок­ри­ло­ся мо­ро­ком, усе по­тем­нi­ло, од­нi тi­льки бi­лi­ли та виб­лис­ку­ва­ли її но­ги. Вiн си­дiв, витрiщив­ши­ очi, як то­й пень, ти­хо, не­по­во­рух­но, а во­на, лег­ка та ско­ра, знай, кру­ти­ла­ся ко­ло йо­го. Це пiд­бiг­ла до йо­го i, на­че пiд­ко­ше­на, упа­ла пря­мо йо­му на ру­ки. Ли­це її поб­лiд­ло, очi зак­ри­лись, од­нi на вис­ках си­ненькi жи­ли на­брякли, би­ли­ся, ки­да­лись. Вiн си­лив­ся її пiд­вес­ти, та во­на, як чи­ма­лий шма­ток зем­лi, бу­ла важ­ка.

- А що, лиз­ну­ла скля­но­го бо­га? - пи­тав­ся вiн, нахиля­ю­чись над її ли­це, заг­ля­да­ючи у зак­ри­тi очi. - Ду­роч­ка!

I вiн бе­реж­но пiд­няв її, узяв за стан i по­во­лiк на ди­ван. Як вальок гли­ни, упа­ла во­на на йо­го, i тiльки з розк­ри­тих уст вир­ва­ло­ся важ­ке га­ря­че зiт­хан­ня.

Довго му­су­вав­ся вiн, по­ти по­ло­жив так, щоб їй бу­ло зру­ч­но ле­жа­ти. Мов батько або стар­ший брат, хо­див вiн бi­ля неї, ви­нiс i по­душ­ку з спальнi, пiд­су­нув пiд го­ло­ву i сам сiв ко­ло неї. На­че квiт­ка бi­лої лi­леї, за­ви­та у чор­ну хуст­ку, ле­жа­ла во­на блi­да-блi­да, за­тяг­не­на у чор­не плат­тя. На бi­ло­му ло­бi бли­ща­ли крап­лi хо­лод­но­го по­ту, ви­со­кi гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, - так хо­дять во­ни, ко­ли чо­ло­вi­ко­вi не стає чим ди­ха­ти: то пiд­нi­муться