Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Так висловивши своє співчуття бідолашному другу, юний Бейтс сів на найближчий стілець з украй сумним і пригніченим виглядом.

- Чого це ти вирішив, що йому не буде ні пошани, ні слави? - запитав Фейгін, кинувши на свого учня сердитий погляд.- Хіба не був він на голову вищий за вас усіх? Хіба є серед вас бодай один, хто міг хоч у чомусь зрівнятися з ним? Га?

- Ні, нема,- відповів юний Бейтс, і голос його аж захрип з досади,- такого нема.

- То про що ж ти тоді базікаєш? - сердито запитав Фейгін.- Чого ти тут скиглиш?

- А того, що це не засвідчать навіть у протоколі, про це й згадки не буде в обвинувальному акті, і ніхто ніколи до кінця не знатиме, ким він був насправді! - дедалі дужче розпалюючись і висловлюючи незгоду своєму шановному другові, вигукнув Чарлі.- Що про нього напишуть у Ньюгетському довіднику 45 ? Чи, може, й зовсім не напишуть? Ой лишенько, оце-то справжня біда!

- Ха-ха-ха! - зареготав Фейгін і, трусячись від сміху, наче паралітик, простяг праву руку до містера Болтера.- Бачиш, дорогесенький, як вони шанують свій фах? Зворушливо, правда ж?

Містер Болтер кивнув на знак згоди, а Фейгін, що якусь мить з неприхованим задоволенням спостерігав, як побивається Чарлі Бейтс, підійшов до цього юного джентльмена і поплескав його по плечі.

- Не журися, Чарлі,- заспокійливо мовив Фейгін,- люди про це дізнаються, неодмінно дізнаються. Вони дізнаються, що Пройда був хлопець хоч куди; та він і сам те засвідчить, не зганьбить своїх давніх друзів та вчителів. Подумай тільки, який він молодий! Це ж велика честь - піти на каторгу в такому віці.

- Мабуть, воно таки почесно,- погодився Чарлі, трохи втішившись.

- І, ручуся, він не знатиме нужди ні в чому,- вів далі старий.- У буцегарні він житиме, Чарлі, як джентльмен! Щодня пиво й кишенькові гроші, щоб грати в орлянку, коли витрачати нема на що.

- Та невже він усе це матиме? - вигукнув Чарлі Бейтс.

- Кажу ж тобі, матиме,- відповів Фейгін.- І ми наймемо найліпшого оборонця, який за словом до кишені не полізе, щоб захищати Пройду. Та він і сам, як схоче, виголосить промову, і ми прочитаємо її всю як є в газетах: «Спритний Пройда…», «гучний регіт…», «тут судді зайшлися сміхом»! Ну як, Чарлі, га?

- Ха-ха! - зареготав юний Бейтс.- Ну й побавиться він, Фейгіне,- еге? Спритний знайде, чим допекти їм. Правду я кажу?

- Ще б пак! - вигукнув Фейгін.- Він їм хіба ж так допече.

- Атож, будьте певні, що допече,- повторив Чарлі, потираючи руки.

- Я ніби бачу його оце перед собою,- мовив старий, спрямовуючи погляд на свого учня.

- І я теж! - вигукнув Чарлі Бейтс.- Ха-ха-ха! І я теж. Я усе це ніби навіч бачу, слово честі, бачу, Фейгіне. От чудасія! Справжнісінька чудасія! Вся ота братія в перуках напускає на себе поважний вигляд, а Джек Докінс запросто звертається до них - так спокійнісінько, начебто він рідний син судді,- і виголошує післяобідній спіч - ха-ха-ха!

Містер Фейгін так майстерно забив баки своєму юному другові, що Чарлі Бейтс, який спочатку був схильний вважати заарештованого Пройду жертвою, тепер дивився на нього як на головну дійову особу у вкрай кумедній виставі, і йому не терпілося, щоб настав час, коли його давній приятель матиме таку добру нагоду розкрити свої здібності.

- Нам, одначе, треба б розвідати, як там тепер йому ведеться,- сказав Фейгін.- Тільки ж яким чином?.. Дайте-но я поміркую.

- Може, мені піти? - запропонував Чарлі.

- Нізащо в світі,- відказав Фейгін.- Ти, мабуть, несповна розуму, дорогесенький, чи й зовсім утратив його, коли хочеш піти туди, де… Ні, Чарлі, ні. Досить і однієї втрати.

- Ви ж самі, я гадаю, не збираєтесь іти? - сказав Чарлі, хитро підморгуючи.

- Це було б не зовсім зручно,- похитавши головою, відповів Фейгін.

- Тоді чом би вам не послати цього новачка? - запитав юний Бейтс, поклавши руку на Ноєве плече.- Його ніхто не знає.

- Що ж, можна, коли він нічого не має проти… - відповів Фейгін.

- Проти? - перепитав Чарлі.- А що він може мати проти?

- Та нічого, дорогесенький,- сказав Фейгін, обертаючись до містера Болтера,- нічогісінько.

- Е, ні, так діла не буде,- похитав головою Ной і з переляку позадкував до дверей.- Ні, ні - красненько дякую. Тільки це не моє діло.

- А яке його діло, Фейгіне? - поцікавився юний Бейтс, зневажливо оглядаючи довготелесу постать Ноя.- Накивати п’ятами, коли пахне смаленим, і жерти донесхочу, коли все гаразд? Отаке його діло?

- Та яким би воно не було,- різко відказав містер Болтер,- а ви, юначе, вільностей зі старшими собі не дозволяйте, бо це вам так не минеться.

У відповідь на цю промовисту погрозу юний Бейтс вибухнув таким реготом, що минуло кілька хвилин, перш ніж Фейгін зміг докинути слово. Він пояснив, що поява містера Болтера в поліційній управі не може бути небезпечною, оскільки ні звіт про його невеличку витівку, ні опис його прикмет ще не дійшли до столиці, і, найімовірніше, ніхто й не підозрює, що він ховається тут, а тому, перевдягнувшись як слід, він без найменшого ризику може відвідати це місце, як і будь-яке інше в Лондоні, тим більше, що нікому й на думку не спаде, що він з власної доброї волі заявиться саме туди.

Переконаний почасти цими доказами, а ще більшою мірою пригнічений страхом перед Фейгіном, містер Болтер дуже знехотя нарешті згодився виконати доручення старого. За вказівками Фейгіна він тут-таки перебрався в каптан візника, короткі плисові штани і шкіряні краги - все це було у Фейгіна напохваті. Його також спорядили повстяним капелюхом, у який повстромлювали квитки для переїзду через заставу, і батогом. У такому вигляді він мав, прогулюючись, ніби незумисне забрести до суду, як це міг би зробити з цікавості якийсь сільський хлопець з Ковент-Гарденського ринку, а