Біль і гнів - Дімаров Анатолій

А в мене совість чиста".

То Івасюта її й перейняв якраз біля управи.

— Ану, постій!

Стала — наче й не злякалася. Мов не начальник поліції — простий парубок її перестрів. Насіння дістала: лусь-лусь Іванові прямо під ноги!

— Угости,— наставив долоню Іван.

— А хіба вам, дядьку, німці не дають, що ви в дівчат иобираєтесь?

— Ось поцілую, тоді взнаєш, який я тобі дядько! Наталка одступила на крок, спитала з викликом:

— А ви знаєте, що роблять отим, які цілують без дозволу?

— Що, коли не секрет?

— По пиці дають!

Івасюта хоч і розсердився, однак виду не подав. Наталка водночас і дратувала його, і вабипа. Може, вродою, а може, й оцією безстрашністю. Інша на її місці давно б уже тремтіла, а ця очима так і ріже. Чорт, а не дівка.

— Ти, дівко, не дуже ляпаси роздавай. Знаєш, який тепер

час?

— Спасибі, що підказали. Бо я, бідна, й не знала.

— Отакі, як ти, найскоріш обпікаються...

—. А чого це ви моєю долею переймаєтесь?

— Бо жалко. Давно треба було б до району одправити, бо в мене теж одна голова на плечах...

— А мені жалість ваша не потрібна.

— Зачекай, не скачи в очі: я до тебе, Наталко, з добром...— Голос його осікся, а з суворого, непривітного обличчя глянули розгублені, змучені очі.— Думаєш, як начальник поліції, то вже й не людина?

Наталка мовчала: її вразив, застукав зненацька отой біль, що сколихнувся в очах Івасюти.

— Думаєш, у мене серця немає? — допитувався тим часом Івасюта.— Як повернуся з роботи та ступлю до хати порожньої — вовком вив би, аби знав, що люди не чутимуть! Лежу серед ночі, лежу собі й думаю: невже не знайдеться на світі хоч одної душі, яка мене зрозуміла б? Людини до пари, щоб одружитися..

— То й женіться собі на здоров'я, хто вам не дає! — стенула плечима Наталка. Ще не догадувалася, до чого ведеться, однак відчувала: неспроста ця розмова.

— Женитися? — Його напружений погляд так і вп'явся в Наталчине обличчя.— А хто за мене піде! Ти от пішла б?

— Чого в мене вчепилися? — розгубилась Наталка.— Дівчат вам немає?

— Ти не крути — прямо кажи: пішла б за мене чи ні? — підступив до дівчини Йван. Підступив і за руку вхопив, наче збирався тягти одразу до шлюбу.

— Пустіть! — смикнула руку, та Івасюта тримав її, як обценьками.— Пустіть, кажу! — крикнула щосили, й обличчя її пересмикнулося од неприхованої ненависті.— Звикли людей хапати!

— Пішла б, питаю, чи ні? — допитувався, мов божевільний,

Іван.

Наталка шарпонулася щосили — в руці щось аж хрумкнуло, і чи то від болю, чи од гніву з очей так і бризнули сльози. Івасюта врешті її одпустив. Сам не знав, що це з ним скоїлось, а Наталка, одскочивши, гнівно крикнула:

— Чіпляйтесь до інших, бо ?у вже засватана!

— Ким?! — дихнув пеклом Іван.

— Радянською владою!

Крутнулась, побігла. Івасюта жадібно дивився вслід — до жодної, здається, ще не відчував такого. Темне, гаряче бажання піднімалося в ньому. На мить уявив її в постелі, доступну й беззахисну. Зашуміло в голові, забухало в скронях. "Біжи, біжи — далеко не забіжиш. Не врятує тебе й твій жених — сам уже дихає на ладан".

І весь день ні про що не міг думати — тільки про Наталку. А згадав увечері про свою хату, порожню, незатишну, про посуд немитий, холодну постіль, про зрадницю Ольгу, то й рушив до комірника.

Коли роздушили одну пляшку, другу — потягло н-> відвертість: розказав про свій намір. Ось тільки не знав, чи піде за нього Наталка.

Комірник скрушно покрутив ГОЛОВОЮ:

— Важкеньке це діло.

— Чому? — невдоволено Йван.

— Та якби ж то дівка як дівка. А то, звиняйте, сатана у спідниці. Біля такої ляжеш погрітися, а встанеш обпечений.

— От такі мені й подобаються.— понуро Іван.— Знатиму хоча б, за що постраждаю.

— Ну, якщо вам жити набридло...— погодився комірник— Тільки ж таку голіруч не візьмеш: ото як затялося, то ти їй хоч кілок на голові теши! У матір вдалася: мати молодою точнісінько така була.

— Заміж вийшла ж

— За кого схотіла. Думаєте, інші не сватали? Батько пужално не одне обламав, а толку так і не домігся.

Коли доцмулили ще пляшку і загули добрячі джмелі в голові, думав по-іншому:

— Воно, звісно, як за це діло узятися... Пертимеш прямо в лоб — по лобі й дістанеш. А тут з політикою треба.

— От ви й візьміться.

— Взятися, звісно, не штука,— тягнув комірник.— Тільки ж мороки до біса.

— За мороку в накладі не будете. Посватаєте Наталку — просіть іцо хочете.

— Що ви таке кажете! — аж образився той.— За кого мене вважаєте? Та щоб я із своєї людини!.. Хіба так щось, на пам'ять... А скажіть, хто то вам отак ловко оті чоботи зшив, що я їх якось бачив у вас?

— Хромові? — посміхнувся догадливо Йван.

— Та хромові. Дуже таки ловко зшиті!

— Посватаєте — будуть ваші.

— Та хіба я за чоботи? Я тіки для вас! Щоб із-за іншого когось — та крий мене Боже! Жінко, а подай-но ще пляшку! Після четвертої комірник почувався вже в чоботях. У хромових, Іванових. Лупив кулаком по столу, п'яно їжачився:

— Та х-хто вона така, щоб опиратися?! Та м-ми її зв'яжемо й скрутимо.

На тому й розійшлися: Іван посунув до себе, комірник, провівши його до воріт, довго ще стояв і варнякав щось до зірок.

Прокинувшись другого дня, комірник ніяк не міг пригадати, про що домовлялись. А коли врешті згадав — ухопився за голову: "І-і-і, ти горе, смикнув же нечистий за язик!" Івасюта, знав, тепер не одступиться, а такої клятущої дівки, як Наталка, ще мабуть, і земля не родила! Пам'ятає, як вона колись одного одшила. Хлопець як орел, та й не хто-небудь — сам голова Петрівської сільради, а вона його мокрим рядном:

— Ви до мене чи до мого ордена приїхали свататись? Не знав, неборака, де й очі дівати. Ще й вибрала, клята

дівка, такого гарбуза, що не кожному мужикові під силу підняти. Гнав коней селом, аж дрожки підскакували. Та нікуди діватися — треба сватати.

Видудлив три кухлі розсолу, щоб залити хоч трохи пекло всередині, і почалапав похмуро до Кононенків.

Недовго в них і гостював: вискочив, як обпечений, з хати. Що сказонула йому Наталка, навіть Івасюті не признався, тільки всю дорогу потім одпльовувався.

— Не вигоріло наше діло... Вмовляв, просив — що горохом об стіну.

— Не хоче? — аж змінився на виду Івасюта.

— Мало сказати: не хоче — ледь ноги виніс із хати.

— Ну що ж, не хоче — не треба.— Вимучена посмішка скривила Іванові губи.— Ми теж люди горді: кланятися вдруге не будемо. Тільки я її тепер по-іншому посватаю!

Комірник не наважився спитати, як збирається сватати: таки страшні очі стали в Івасюти. Увечері вже довідався, що Наталку посадили в холодну. Івасюта буцім сам її й замкнув, і ключ до кишені сховав. Догралася дівка.

Наталка сиділа в холодній п'ять днів. І всі оці дні Ганна не одходила од управи. Благала поліцаїв ДОЗЕОЛИТИ хоч словом з дочкою перекинутись — і на поріг не пускали. Передачі брали, бо їсти ж щось треба заарештованій, а на більше не йшли: боялися Івасюти. Ловила й Івасюту — той непривітно слухав жінку, казав одне й те ж

— Раніше думати треба було. А тепер пізно. Кинулась у відчаї до Тетяни: замовте слово хоч ви, може,

вас хоч послухає — вік за вас Бога молитиму, візьміть ось крашанок для своєї дитини. Тетяна одбивалася од того дарунка, аж щоки горіли. Не знала, чим нещасній жінці допомогти. Хіба Іван на неї зглянеться?

— Зглянеться, зглянеться! Ви ж розумна, вчена, ви ж за його батьком були колись замужем.

Краще б і не нагадувала: без того, здається, люди, дивлячись на неї, тільки про те й думають, що вона — колишня поліцаєва мачуха.

Пообіцяла поговорити з Іваном, щоб тільки заспокоїти жінку.

І коли Ганна, вдячна, пішла, дала волю сльозам.

Бо в Тетяни — теж горе чи не більше, ніж у Ганни. В цієї хоч дочка поки що жива, а її старшого сина, може, вже й на світі нема.

Після того як розбомбили хоролівську станцію та повісили начальника гестапо, німці влаштували облаву: зібрали всіх поліцаїв, весь гарнізон, що стояв у Хоролівці. Щось із місяць ганялися за партизанами, Івасюта двічі вертався в Тарасівку, оброслий щетиною, злий, як сатана. Люди здогадувались, що партизанів не пощастило зловити, а жінки, котрі старші, молилися за їхній порятунок.

Та найпалкіше, найгарячіше молилась Тетяна. За Андрія, за Федора, за всіх тих, що були з ними разом.

Іван двічі заходив до неї: допитувався, куди подавсь її старший. Він щось підозрював і, якби Тетяна не була колись замужем за його батьком, давно б уже спровадив її в гестапо. Але остерігався, щоб підозра не впала й на нього: як-не-як — родичі.

Тетяна твердила одне син пішов шукати роботу. В Хоролівку. А потім, мабуть, подався в Полтаву до знайомого. Вона сама

чекає звістки од нього, вже не знає, що й думати. Іван підозріло дивився на неї, а виходячи, сказав:

— Виїхали б ви звідси, чи що. Не муляли б очі.

Аж ось поліцаї повернулися з облави. Вкотили валкою зі співом та свистом у село, зупинилися біля управи Вже вечоріло. Чужі поліцаї лишилися ночувати в Тарасівні, а тара гівські затіяли їх угощати. Пішли по хатах за їстівним — назбирали два повні лантухи, ще й зігнали жінок лаштувати вечерю. В якійсь хаті знайшли приховану самогонку.

Гуляли до ранку. Похвалялися один перед одним ратними подвигами,— хто скільки вбив,— і виходило так, що партизанам не вдалося врятуватися нікому.

Чужі поліцаї попиячили та й поїхали, а Тетяна од тієї чутки страшної посивіла. Коли зайшла до Васильовича, Данилівна — аж жахнулася. Кинулась утішати, розраювати, що, може, то ще й неправда,— хіба можна їм вірити, отим песиголовцям! Тетяна стояла, мов несповна розуму. Оминула Данилівну, підійшла до Приходька, згаслим голосом попросила виписати перепустку, щоб ніхто не затримав у дорозі: хоче йти на те місце, де побили партизанів.

Васильович став одраювати. Дорога ж не близька — аж у сусідньому районі, та й небезпечно зараз там появлятися. Хто його зна, чи не лишили німці варту — схоплять, ніхто не врятує.

Промовляв наче розумні слова, а відчував: щось каже не те. Тетяна мовчала. Приходько врешті здався — написав. Тільки не на прізвище Світлична, а — Івасюта: "Кажіть, що родичка начальника поліції. Так воно буде безпечніше". З отією довідкою і рушила в сусідній район.

Сонце зустріла вже в полі, за добрий десяток кілометрів од Тарасівки. Воно піднімалося все вище та вище, по-весняному чисте, ясне, незабаром стало по-справжньому й припікати.