Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Плакав од великої ніжності до двох найближчих, найдорожчих для нього людей, які зробили те, заради чого він терпів муки. Він плакав і плакав, розслаблений, немічний, наче дитина, а в'язниця двиготіла й трусилася, і гойдалася налякано тьмяна лампочка в дротяному плафоні...
Вранці ж, коли стихло, за ним знову прийшли. І коли вони мовчки підняли його і понесли, Твердохліб одразу ж здогадався, куди його несуть, бо вони дивилися на нього вже як на мертвого.
Його винесли в двір, на мороз, напівголого, босого, закривавленого. Але він не відчував холоду. Лише в першу мить, коли вдихнув чистого, промерзлого до кришталевої ясності повітря, злиплі, запечені кров'ю легені різонуло таким гострим болем,, що він мало не втратив свідомості. Дихав обережно, відчуваючи, як з кожним подихом виходить з грудей темне, наболіле, запечене, а в голові стає ясно і чисто, як і в небі, що висіло над ним. І Твердохліб з жалем подумав, як він рідко раніше дивився в небо.
Його пронесли через увесь двір, вкинули до вантажної машини, у відкритий кузов, оббитий металом. Нахололий, проморожений за ніч мета/ був покритий інеєм, і коли машина виїхала за ворота й попала під сонце, іній враз спалахнув, заграв веселково, переливаючись коштовним камінням. На очі Твердохлібові знову навернулися сльози, але він зараз був не сам — поряд з головою його, майже впритул до обличчя, чорніли брудні, нечищені чоботи з тупими носками, з твердими короткими халявами. І він щосили стиснув повіки, щоб отой, який стовбичив над ним, не помітив сліз.
Машина зупинилася. Твердохліб розплющив очі й здригнувся: над ним, тихо погойдуючись, звисала петля. Вона була з найкращої, мабуть, вірьовки, яку тільки можна було дістати у їхньому рейхові, з любовно вив'язаним— вузлом, з акуратно обрізаним кінцем. Це була добротна фашистська петля в ясному і чистому українському небі. І хоч Твердохліб знав, для кого вона наготовлена, вона його ні вразила, ні ;налякала: після того, що йому довелося пережити, смерть була І вже не страшною. Він навіть не думав про неї, як не помічав |і того, що робилося довкола. І лише тоді, як його підхопили під пахви й підняли, побачив фашистів, які товпилися довкола машини, поліцаїв і двоповерховий будинок райкому, куди він так часто заходив і над яким зараз звисав прапор із свастикою. 'Один з німців дістав якийсь папірець і став голосно його читати. Всі інші завмерли з поваги до того папірця. Твердохліб [не дослухався, що саме читає отой німець. Коли німець закінчив, па груди почепили якусь дошку. Він опустив погляд і прочитав великі чорні літери: "Бандит". Хотілося крикнути: "Самі ви бандити!" — уже й повітря набрав, та занімів ураз, подався вперед, прислухаючись. Там, далеко на сході, пролунав гуркіт, і Гримало часто і лунко, і він помер, упевнений, що почув звук далекої битви.
У загоні дізналися про страту Твердохліба того ж таки дня. Неля, не криючись, плакала, Андрій майже з ненавистю дивився на літнього чоловіка, що приніс сумну звістку, і похмуро на Ганжу, на дядька Федора, які все розпитували, як те сталося, І наче воно мало зараз якесь значення. Тепер, коли завдання було виконане, він збирався іти назустріч своїм, що наступали, забравши з собою і Нелю, але дядько Федір сердито сказав, що нікуди їх не відпустить, разом діждуться своїх, а Ганжа промовчав, коли Андрій звернувся до нього за підтримкою. Андрій розумів: їм потрібна рація, він обіцяв поговорити з начальством, щоб у загін прислали радиста, на що дядько Федір резонно зауважив: "Нащо присилати, коли ви уке тут!" Ганжа ж зауважив примирливо — не треба, мовляв, сваритися, ліпше зв'язатися з майором і попросити в нього дозволу залишитись у загоні до приходу наших.
На тому й домовились, зупинившися на хуторі, щоб Неля могла вийти на зв'язок. Тут і нагнала звістка про страту в Хоролівці.
Смерть Твердохліба запалила в Андрієві помсту. Цієї ж ночі думав іти в Тарасівку, щоб убити Курочку. Він повинен помститися за свого командира!
Дядько Федір потер себе по лобі, щось, певно, надумуючи, потім сказав:
— Гада треба взяти живцем. Судити й повісити! Як ти думаєш, комісаре?
Ганжа докурив цигарку заперечно хитнув головою:
— Курочку судити не завадило б, тільки є в мене ще одна думка. Ви знаєте, де начальник гестапо ждав Твердохліба? У Петрівцях, у крайньому од дороги дворі! Приїхали машиною: він, перекладач-шофер і ще два гестапівці. Там йому Івасюта й передав Твердохліба. От на кого гачечок закинути!
— Думаєш — клюне?
— Напевно клюне. Не забувайте про міст і про станцію. Крамер повинен би в Петрівці прикотити. Тут його й треба накрити.
— А Курочку що — не чіпати?
— Курочку потім німці й без нас повісять. Коли будуть дошукуватися, хто партизанів на Крамера навів. Курочці тоді од петлі не одвертітись. Тож хай і здихає од своїх хазяїв.
До Тарасівки мав їхати Світличний з двома партизанами.
Повернулися вранці: випірнули з білого мороку, як привиди. Натомлені, одразу лягли спати, дядько ж Федір збуджено походжав по кімнаті, розповідаючи про зустріч із Курочкою.
— Так що готуйтеся стрічати високого гостя!
— А Курочка встигне повідомити?
— Встигне. Одразу ж і подався. Взяв, певно, коней у Івасюти: гнав, аж ошмаття летіло!
— Сорока на хвості принесла? — не повірив Ганжа.
— При чім тут сорока: на власні очі бачив. Як виїхали за село, то й зупинилися недалеко рд дороги, щоб подивитися, поїде Курочка чи ні. А тепер налий мені, комісаре, чарку горілки, бо я теж хочу спати.—1 Підійшов, ляснув Ганжу по плечу: — Та не суши собі голову — розіграємо, як по нотах. То де ж мо9 чарка?
— Сам наливай,— усміхнувся Ганжа: давно звик до безжурної натури Світличного. Що ж, може, отаким зараз і треба бути: легше жити на світі. Простежив, як Світличний налив із баклаги у склянку, випив одним духом, як захрумкотів міцними зубами твердий огірок і як блискучі очі його блаженно зволожились... Подумав з мимовільною заздрістю, що такого й літа не беруть. І з грубуватою добротою сказав: — Лягай уже, вояко!
Світличний, дожувавши огірок, ліг, як був, засупонений горілиць на лаву й одразу заснув — хоч над вухом стріляй — не прокинеться. А Ганжа сидів і роздумував, як же краще взяти Крамера. Узяти живцем, а не мертвого. І згадував Твердохліба, чомусь не літнього вже — самовпевненого чоловіка, голову колгоспу, а того, далекого, з двадцятих років парубійка, наївного і гарячого, котрий марив світовою революцією. І здавалося, там, у районі, висить саме той Твердохліб, молодий і по-дитячому чистий. Гнів на фашистів, на всю оцю нечисть, що залила рідну землю, підіймався у ньому, їв очі. І він уже думав, що Крамера треба не просто скарати, а покарати так, щоб і німці, а насамперед — наші люди, побачили, хто тут справжній господар. Поступово визрівав план, як те зробити. Коли прокинувся Світличний, Ганжа одразу ж поділився своїм наміром. Не мав жодного сумніву, що Світличний погодиться: план був ризикований, можна було й головами накласти. Та чорт із ними — головами! — нетерпляче вигукнув Світличний.— Аби ж тільки Крамера вловити!
...Крамер виїхав, як і того разу, однією машиною, хоч серед німців уже поширилась чутка про таємничих якихось бандитів, які діють у районі; хоч сам, на власні очі, бачив висаджений міст, а обидва вартові-поліцаї, які прибігли в Хоролівку, розповідали налякано про загін бандитів, які буцімто й підірвали міст. Наслухавшись поліцаїв, комендант уже збирався дзвонити в Полтаву. Добре, що Крамер вчасно нахопився та вибив у старого йолопа трубку з рук Довелося терпляче і довго пояснювати, що з них же й спитають, коли дізнаються, яким робом зруйновано міст. І спитають зі всією суворістю воєнного часу "Але ж поліцаї!" — белькотів комендант: після
17 А. Дім.нхт
513
цієї жахливої ночі був блідий і розіублений, і Крамер з презирством дивився на нього. "Що — поліцаї! — махнув зневажливо рукою.— Як ви можете вірити отим дезертирам? Вони що завгодно набрешуть, аби виправдатися. До речі, де вони зараз?" — "У в'язниці," — відповів комендант, і Крамер схвально кивнув головою: хоч на це в нього вистачило глузду. "З вашого дозволу, я заберу їх до себе: мені вони скажуть усю правду.— Комендант кивнув неуважно: йому не давала спокою думка про наступну розмову з начальством. І тоді Крамер звівся, став перед ним рішучий.— Ви повинні, колего, запам'ятати одне: міст висаджено в повітря радянським бомбардувальником. Це був до біса точний удар, прямо-таки на грані фантастики: першою ж бомбою поцілити в міст, але на війні трапляються і не такі дивні речі. І тут ми з вами були безсилі: винищувачів, на жаль, не тримаємо. А бандитами, якщо такі є, в чому я маю сумнів, дозвольте зайнятися особисто мені".
Комендант врешті згодився. Крамер же, одвернувшись од нього, наказав негайно привезти обох поліцаїв. Узявши од них, на смерть заляканих, письмове свідчення, що міст розбомбив радянський літак, власноручно застрелив їх у підвалі таємної поліції.
Про себе ж не мав сумніву, що міст висадили у повітря бандити. Можливо, їх було не так і багато, як твердили поліцаї, але що вони були — факт. І потім — оті сигнали ракетами. Знайшлися солдати, які на власні очі бачили, як хтось сигналив ракетами. Солдатів же не розстріляєш, щоб заткнути їм роти. На щастя, всі солдати — очевидці з розбомблених ешелонів. Крамер поспішив у першу чергу спровадити їх із Хоролівки.
Отже, на підвладному тсрені діють бандити. Не виключено, що все це — парашутисти, висаджені з літака або, в крайньому разі, група комісарів-фанатиків, які лишилися од розгромлених більшовицьких частин. Крамер навіть думати не хотів про партизанів, особливо тут, у степах,— треба бути божевільним, щоб зважитися на якусь боротьбу. Коли ж примчав агент із Тарасівки та .розповів, що до нього знову навідався посланець з того боку і дав завдання з'їздити до Хоролівки рознюхати, що було знищено під час нальоту, гер Отто Крамер переконався остаточно, що це таки параінутисти-розвідники.
Розпитав уважно, хто саме приходив, який з виду. Чоловік середнього віку, смаглявий, як циган, схожий на чорта, ще й вусатий. Весь час шкірив зуби... "Зуби? — перепитав, оживляючись, Крамер.— Зуби — це добре. Дуже, дуже добре!" І, вдоволений, наказав Курочці одразу ж повернутись додому, щоби попередити Івасюту: той! уже знає що робити...
