Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Ще й мовив "данке" і передав одразу ж тарілку молоденькому офіцерикові.
З другої машини повиходили: новий комендант, ляндсвірт та Інга Карлівна; в кузові вантажної застиглими рядами сиділи солдати — всі в касках, з автоматами.
Гайдук став представляти сільське начальство. Німець у реглані покивував кожному, однак руки не подавав.
— Може, пройдемо до управи? — спитав Івасюта. Гайдук звернувся до німця — той заперечливо хитнув
головою, до того ще щось сердито сказав. Гайдук переклав:
— Гер оберег хоче спершу проїхати в поле.
"У поле? Що йому там треба!" — губився думкою Івасюта. Однак слухняно поліз до машини, на заднє сидіння, поруч з Гайдуком і молодим офіцериком. В задню ж машину посадили Приходька, а комірника, якому не вистачило місця, примостили у вантажній.
Коли Гайдук, уже за селом, сказав шоферові завернути на путівець, що вів до хутора Іваськи, в Івасюти ворухнулася підозра, чи не доніс хто за оту оранку й чи не їдуть німці оце перевіряти. Але те міг би зробити й ляндсвірт. Тут, напевно, щось інше.
Не здогадувався Івасюта й тоді, коли підкотили до його колишнього двору. І коли вилізли всі та ходили запущеним дворищем, роздивляючись. Оберег спустивсь аж до річечки, яка ще не скинула повені, довго дивився на верби, що стояли у чистій тихій воді, порозвішувавши зелені сережки. Не догадувався й тоді, як оглядали колишнє батькове поле, скопане й зоране, частково засіяне,— густою щіткою зеленіла озимина, й оберег нахилився над нею, провівши по ній долонею. Не догадався тоді, коли повернулися до села й він запросив гостей закусити, чим Бог послав. Гості одразу ж погодилися — поїхали до комірника, який чекав їх там, де ще недавно стояли ворота. І кланявся, і тулив руку до серця, показуючи, який він щасливий, радий.
Аж тоді, як посідали за стіл, заставлений смажениною, та палили першу чарку, як Гайдук, звівшись, повернувся до обсрста і закаблуками приклацнув, ще й схилив поштиво голову, а оберег кивнув милостиво, лише тоді здогадався Івасюта.
Гайдук чесав по-німецькому, як по писаному (недарма їв чужий хліб чоловік), а нга Карлівна — єдина жінка за столом — перекладала все на українську, тільки в її чахлих вустах слова були такі неживі та безбарвні, що поліцаї й староста аж шиї повитягували, щоб розшолопати, що й до чого.
Гайдук же почав із того, що всі вони раді й щасливі вітати на своїй землі високого гостя, одного з найхоробріших лицарів великої німецької армії, удостоєного найвищої нагороди — рицарського хреста й дубового листя. "Якби ще й кілка дубового в спину!" — подумав Васильович, зберігаючи, однак, поштивий вираз на обличчі. Гер оберег на власні очі, мовляв, міг у тому пересвідчитись, приймаючи хліб-сіль, що ними український селянин зустрічає тільки найбажаніших гостей. Гайдук знову вклонився оберегові — не так, як кланявся комірник, а по-закордонному: лише голову схилив, виструнчившись. Німці заплескали в долоні, вітаючи гера оберста, який завоював таку любов. Гер оберег нахилив голову й собі. Суворе обличчя його, перетяте чорною пов'язкою, трохи пом'якшало, він усміхнувся навіть Гайдукові.
— Ми вітаємо вас на звільненій українській землі,— солов'єм заливався Гайдук,— як великих наших учителів. Учителів мудрих і строгих, а часом і суворих, бо справжній учитель тільки таким і повинен бути. Недарма ж у нас кажуть, що наука не проходить без... Як це по-німецькому, Інго Карлівно? Підкажіть: наука не проходить без бука.
Гайдук змушений зупинитися, бо Інга Карлівна довго не могла підшукати відповідника останньому слову, однак німці все зрозуміли і зареготали схвально та весело. Комендант же закохано дивився на промовця і промовляв розчулено:
— О, пук! Палька! Зер іут!
— Український селянин працьовитий, покірний, терплячий,— вів далі Гайдук.— Він схожий на сірого степового вола, в якого могутні та грізні на вид роги виростають лишень для того, щоб краще трималось ярмо. Візьміть першого-ліпшого нашого дядька, та поставте де треба, та нагніть йому голову, щоб він лише землю побачив, то йому вже й не треба буде нічого: оратиме й сіятиме, наперед навіть не думаючи, кому дістанеї ься той урожай.
— Гут, гут' — кивали задовфлено головами німці: такий селяпини їм явно подобався. '
— Тож вітаючи нового землевласника,— закінчив Гайдук,— тарасівці, в тім числі і я, пане оберете, бо теж родом із цього села, будуть віднині пишатися тим, що перші в районі, а то й в області мають за хазяїна представника великої німецької нації. За нового тарасівського землевласника, шановні панове!
Усе попливло перед очима в Івасюти — аж за краєчок столу вхопився, боячись, що впаде.
— А що це начальник поліції не піднімає чарку? — долинув Гайдуків голос— Тост не сподобався чи, може, не згоден з чимось?
Іван підвів голову й наразився на погляд Гайдука. Очі в того були глузливо примружені. Мстиві, задоволені вогники так у них і скакали. "Так ось хто навів німця на моє поле! — —подумав Івасюта.— Ось хто ворог мій лютий!" І тут з-за Гайдукового плеча мов вигулькнуло Ольчине обличчя з її посмішечкою. Аж душа застогнала, а обличчя стало таке чорне й пекельно-понуре, що комірник, який сидів поруч і од очей якого нічого не можна було приховати, аж зіщулився.
Ледь переборовши себе, Івасюта глухо мовив:
— Чого ж — я вип'ю.
І хоч рука з чаркою тремтіла — аж горілка виплескувалася, випив за одним духом усю. Самогонка здалася гіркою, як полин.
— Пан начальник поліції, мабуть, трохи хворий,—мовив Гайдук. Інга Карлівна одразу ж переклала.— А що це в тебе з рукою?
— Повредив,— видушив із себе: розумів, що Гайдук знущається з нього, святкуючи свою перемогу. Боявся й глянути, щоб не зрадити себе, не видати ненависті, яка в ньому клекотіла. "Забрали! Обдерли! Пограбували серед білого дня!" Не хотів дивитися й на німців, які стали йому не менш ненависні, ніж Гайдук. "А я ж для них ще й старався, думав, як би краще догодити! Та чи я їм потрібен! Одкинули, розтоптали — й не оглянуться. Все розтоптали".
Жадібно пив самогонку чарку за чаркою, мов хотів залити вогонь, що пік серце. А вогонь не вгасав — займався ще дужче.
Врешті не витримав: звівся з-за столу, вийшов із хати, мовби до вітру. Та його ніхто й не затримував: усі уже були добре напідпитку й у хаті стояв такий ґелґіт, мовби в неї зігнали табун іусей. Мовчав лишень Васильович, який мало
18 А-Дімпроо
545
пив: пригублював лишень для виду свою чарку, та комірник зблимував осоловілими очима, щосили намагаючись сидіти рівно, бо його хилило то в один бік, то в другий.
В подвір'ї стояли всі три машини, і солдати не сиділи вже на вантажній, а стояли з автоматами напоготові. "Стережуть! — подумав ненависно Івасюта віднині все, що німці робитимуть, викликатиме в нього лише ненависть.— Бояться! В білий день бояться! Господарі!" Пішов похитуючись за хату, спустився аж до левади — і там стирчали солдати: всі, як один, у касках і кургузих мундирчиках, у чоботях з широкими й короткими, мов поодрубуваними, халявами — всі на один копил. Забачивши Івасюту, повернули, мов по команді, голови, мовчки стали дивитися на нього.
І тоді, пропечений мстивим почуттям, розстебнув ширіньку і став на їхніх очах дзюрити в траву. Дзюрив довго й демонстративно, солдати ж мовчки дивилися, незворушні, як манекени: мабуть, не мали команди стріляти у того, хто стане дзюрити в їхній бік, а то й звикли, що начальство може дозволити що завгодно,— бачили ж, як їхав у машині з оберегом...
Німці попили-погуляли та й поїхали, і збита машинами курява ще довго стояла на вулицях. І крізь ту куряву сонце, що встигло скотитися з полудня, здавалося тьмяним, каламутним.
Івасюта не проводжав гостей: десь зник. Аж серед ночі об'явився в селі — постукав до комірника у вікно.
Там було темно і тихо, мов ніхто і не жив. Іван пождав-пождав, а потім нетерпляче ударив у раму кулаком.
Зачовготіло, до чорної шибки прилипло обличчя господаря.
— Хто там?
— Я, одчиняй!
Комірник довго возькався коло дверей (після бенкету, мабуть, і досі руки трусилися), врешті одчинив, став на Порозі у спідньому, мовив з докором:
— І водить вас! Ішли б уже спати! — П'яний був, а запам'ятав, що в Івасюти одібрали поле. Знацця, не в такій уже й шані в німців, щоб перед ним ходити навприсядки!
— Не можу,— відповів тоскно Івасюта й похитнувся, наче його штовхнуло в груди,— Пустиш до хати чи так і стоятимеш?
— Та заходьте, якщо вже прийшли,— неохоче одступився од дверей комірник.— Я тільки до того, що йшли б, може, спати. А коли вже прийшли...
Івасюта, мов не чуючи, ступив до кімнати, і темрява, просякнута важким духом перегару та курива, колихнулася перед ним, наче'завіса.
— Де в тебе лампа?
— Та постійте, я сам! — Комірник зашарудів, намацуючи лампу, потім довго бив у кэесало.
— Дай я!
— Та заждіть ви! — сердито озвавсь комірник Ударив іще раз і видобув огонь.
Івасюта сів одразу до столу. Відколи втік з бенкету, не присідав — підошви аж горіли, пекло всередині.
— Все видудлили? Чи лишилося щось?
— Та, мо', що й лишилось,— комірник неохоче.
— Тоді давай: душа горить!
Поки комірник ходив по самогонку, прокинулася жінка. Одірвала од подушки сонну голову, закліпала на світло очима.
— Кого це Бог приніс?
— Спіть, тітко, спіть, і без вас обійдемося. Вип'ємо ось по чарці, та й піду.
— Все п'єте, похмеляєтесь,— і дня вам уже мало! — з докором сказала жінка.
— А як життя таке, що пити заставляє?
— П'ють не од горя, од дурощів,— не погодилася вона.— Доп'єтеся, бачить Бог, доп'єтеся до лихого, та буде пізно.
— Вже допилися,— буркнув Іван і згадав про поле. Знову різонуло по серцю. Опустив голову, заглибився у своє.
Комірник вніс пляшку й дві чарки.
— Закуску зібрати?
— Не треба.
— То, мо', хоть хліба?
— Не треба, кажу! — І сам налив чарку, випив жадібно, налив одразу й другу, буркнув до господаря: — Сідай, чого стоїш? В ногах правди немає.
— А немає,— сідаючи, погодився комірник— Тільки де вона є?
— Ніде нема. Ну, будь здоров.
Тепер пили уже вдвох. Івасюта не зупинився, поки не вицідили до краплини. Не видно було, щоб сп'янів, тільки чорнів на виду, а очі западали глибше і глибше. Комірник же знову посоловів, і його повело на сердечну розмову:
— Дивлюся оце я на вас, Іване Оксеновичу, і так мені вас жалько.
18*
547
— Ти знаєш, де я ниньки був? — перебив Івасюта.— З полем прощався.
Обличчя його болісно пересмикнулося.
— Було поле — й нема.
