Руфін і Прісцілла - Леся Українка
Руфін
Я б не просив тебе покинуть віру,
лише не виставлятися прилюдно,
не наражатися на небезпечність.
Прісцілла
Чи добре ти збагнув, що ти говориш?
Здається, ні, а то б ти сам дійшов
до того слова, що сказав апостол:
«Без діла віра мертва».
Руфін
Я те знаю.
Не раджу й сам я кидати того,
що справді доброго є в християнстві:
добро чинити, вбогих наділяти
і мати милосердя над рабами.
З маєтків наших я тобі нічого
не бороню й ніколи не спитав би,
куди та на що гроші витрачаєш.
В господі нашій старшого немає
над нас самих - то хто ж би приневолив
тебе пенатам нашим поклонятись,
коли вже ти втеряла віру в них?
Була б ти «вірна», чесна і безпечна…
Прісцілла
(переймає)
Такою можна буть хіба в раю,
я ж на землі живу, та ще й у Римі.
Яка ж то «вірність» буде, що пенатам
не поклонюсь я вдома, а прилюдно
з матронами піду богам служити,
як вимагає давній римський звичай?
Хто сміє звичай той ламать прилюдно,
крім християн? По чім же й пізнають
найбільше нас? Таж тільки християни
одвагу мають виявляти щиро
свої думки.
Руфін
(сумно)
Се правда.
Прісцілла
Не одна з нас
від того починала, що ти радиш,
але служити двом богам не можна,
а надто в ті часи, коли господь
свою пшеницю віє серед току
великого. Не можу я полинуть
легенькою половою по вітру
погожому в безпечний тихий захист
тоді, коли зерном важким, достиглим
брати мої покірно ляжуть долі
і будуть всі покладені під жорна
на муку тяжку, щоб зробитись хлібом
тим, що дає життя правдивій вірі.
З яким чолом та й як се я подам
таємну поміч, скриту під полою,
братам в той час, як на гучній арені
їх спів заглушать і затоплять кров’ю
леви та леопарди? Чи ж не більше
було б їм помочі, якби мій голос
хоч на хвилину довше всім до слуху
слова святі й правдиві подавав?
Якби моя рука дала стискання
в остатній час замученому вкупі?
Чи можу я таку велику службу
на гроші перевести? Що всі жертви,
коли любов жива у схові скніє,
а світло правди гасне, бо накрите?
Скажи, якби твої всі друзі йшли
за рідний край вмирать на бойовиську,
щоб одвернуть од Риму наглу згубу,
а ти б сидів безпечно в себе дома,
охочого найнявши замість себе
та давши дар у військову скарбницю,
чи ти б себе за чесного вважав?
Руфін
Запевне, ні!
(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.)
Уперше зрозумів я,
що як то тяжко склавши руки ждати,
чи вернеться одважний друг додому
з такого бою, де немає місця
тому, хто стать під корогву не може…
Мов ганьба, так гнітить оця тривога
бездільна і безсила!..
Прісцілла
Ще зарані
так турбуватись. Може, вся та справа
розвіється, немов лихий туман.
От, може, завтра знайдеться дитинка,-
ми всі про се молитись будем ревне.
Руфін
І я так сподіваюсь… А молитись
не маю я кому…
(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається в далечінь.)
Мовчання.
Прісцілла
(кладе руку йому на плече)
Руфіне, любий,
про що ти думаєш?
Руфін
(стенувся)
Не знаю… так…
Повіяв вітер від садів з-над Тібру,
запахло цвітом… пташка обізвалась
досвітнім співом… Я згадав той сад
на віллі в твого батька - першу весну
з тобою вкупі там перебував я…
Така була тоді весна лагідна:
в рожевому й злотистому серпанку
стояли всі мімози, анемони,
як ті метелики в траві леліли
і мов збиралися злетіти вгору…
Ти так любила їх, так обережно
віночки вміла плести з їх, а я
бажав, щоб зацвіли скоріш гранати:
«Уквітчаю тебе вогнем!» - казав я…
І не судилось,- я в похід подався,
а ти пішла тим часом в християни…
Замість гранат блиснуло межи нами
меча Христового жорстоке лезо.
І щастя, й спокій розрубало враз.
(Замовкає і низько схиляє голову на руки.)
У Прісцілли мовчазна му́ка на обличчі.
Особи II дії
Руфін.
Прісцілла.
Кней Люцій - молодий оптимат християнин, приятель Руфіновий.
Круста - римлянин, паразит і донощик (delator)
Християни:
Нартал - африканець, відпущеник Люцієвий
Єпископ
Диякон
Теофіл - пресвітер
Фавстін-Редівівус, Негріна-Рената - заручена пара, обоє християни, прості, але заможні
Аквіла-раб
Флегон, Урбан, Фортунат - ремісники
Парвус
Центуріон. Вігіли. Раби: християни і християнки.
Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліжками, приходиться фреска, що ілюструє міф про Адоніса 29 та Венеру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крові Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображає цілу плетеницю містерій в пам’ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті Діоніса, оточеного хорами
