У пущі - Леся Українка
Джонатан
Оте хлоп’я?
Річард
Оте хлоп’я. І більше
для мене значить усміх мого Деві,
аніж прокльони твого Годвінсона.
Що ж до громади, я їй те даю,
чого їй треба.
(Показує на посуд.)
От і всі рахунки!
Джонатан
Ні, Річарде, се ще не всі рахунки.
Твоя шановна паніматка…
Річард
Годі!
Про се не звик я говорить ні з ким.
Доволі з тебе знать, що я ніколи
невільником не стану в себе в хаті.
Джонатан
І в кого ти такий запеклий вдався?
Річард
Такий весь рід: вікліфовці, 13 лоларди, 14
«незгідні», «незалежні», «рівноправці», 15
такі були мої питимі предки.
Мої всі кревні волі домагались
від короля, від церкви, парламенту,
а я - від них самих. Така вже кров.
Джонатан
Се горда мова, та душі спокою
немає в ній.
Річард
Нащо мені спокій?
Я ще живий, ще рано спочивати.
Джонатан
Хотів би знати я: невже ти завжди
так певний себе, як тепер? Невже
не знаєш ти ні муки, ні вагання?
Річард
Чому не знаю? Все, що ти говориш,
я сам собі казав не раз, не два.
Та сі вагання й муки переміг я,
вони вже пережиті раз назавжди.
І розум мій, і серце, й віра кажуть,
що путь моя правдива. Але єсть
вагання інші - їх перемогти
далеко тяжче, надто самотньому…
Ти, Джонатане, руку дав недавно
мені на приязнь. Ти один в сій пущі
мені б міг помогти, якби схотів.
Джонатан
Аби я зміг, охоти не бракує.
Річард
Та от що, брате, ти мені скажи,
(одкриває статую)
що зроблено в сій статуї погано?
Джонатан
На погляд мій - вона погана вся.
Річард
Погана чи поганська?
Джонатан
Так, поганська.
Річард
Забудь на час, що ти вже став святим,
і подивись на неї давнім оком.
Коли б тоді, як ми з тобою вкупі
блукали по палацах італьянських,
тобі зненацька показав хто-небудь
сю статую - ти що б сказав про неї?
Джонатан
Тоді сказав би певне: «гарний твір».
Річард
А якби хто просив тебе вказати,
що в ній змінити?
Джонатан
Я б сказав: «Нічого».
Та тільки се сказав би, як поганин.
Тепер, як християнин, я кажу:
розбий її!
Річард
З останнього стягнуся,
а виллю з бронзи!
Джонатан
Річарде, я мушу
остерегти тебе, поки не пізно…
Увіходить Деві.
Деві
До тебе, дядьку, люди там прийшли.
Річард
То клич до хати.
Деві
Кликав, та не йдуть,
ми, кажуть, поговоримо в садочку,
там затишніш.
Річард
Та що ж воно за люди?
Деві
З Род-Айленду якісь. Іди, бо ждуть.
Річард
Я йду. Ти, Джонатане, ще посидь тут.
(Виходить.)
Джонатан
Чи дядько твій нічого ще не знає?
Деві
Та ви ж сказати мали.
Джонатан
Я не встиг.
Ти сам скажи.
Деві
За мене не турбуйтесь!
Без вас я знаю, що мені робити.
Джонатан
Сьогодні ти не дуже гречний, Деві.
Деві
Ай, дайте спокій!
(Подається до дверей.)
Джонатан
Та куди ж ти, Деві?
Деві
Піду довідаюсь, що там ворожать.
Джонатан
Стривай, зажди, і я з тобою йду.
Обоє виходять. Індіанка виходить з алькова, розходжується по хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую.
Дженні
(вбігає раптово)
Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі!
(Бачить індіанку.)
Ти хто така? Ти тут чого?
Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, притулившись до п’єдесталу статуї.
(Дженні раптом глянула на статую.)
Ах, так?
То, значить, правда? Ти живеш у нього?
(Люто наступає на індіанку.)
Геть звідси, геть, бо я тебе уб’ю!
Хапає кия, що попавсь під руку, і заміряється на індіанку. Тая з різким криком хапає скульпторський молоток, замахує ним, мов томагавком, і собі наступає на Дженні. Едіта і Крістабель вбігають на крик знадвору. Індіанка миттю ховається в альков. Дженні кидає кия і заходиться плачем.
Крістабель
Сестричко Дженні, що з тобою, люба?
Едіта
Що сталось тут? Чого ти плачеш, доню?
Підходять обидві до Дженні.
Дженні
(одвертає їх, пручається по-дитячому)
Лишіть мене, лишіть мене, не руште!
Я більше не прийду до вас ніколи…
Недарма татко не пускав… Ой лихо,
яка я нещаслива!
(Ридаючи, вибігає з хати.)
Едіта
Що се з нею?
Крістабель
Ох, тая Дженні ще зовсім дитина,-
на сльози їй не дорого.
(Задумується і зітхає.)
Ой мамо!
Едіта
Чого зітхаєш?
Крістабель
Ти се знаєш, мамо!
Едіта
Жаль не до речі.
Крістабель
Матінко! Матусю!
Чи се ж вони сюди сьогодні прийдуть?
Едіта
Так.
Крістабель
Річарда ти мусиш боронити.
Едіта
Ми тільки правду боронити мусим,
її одну.
Крістабель
