У пущі - Леся Українка

Крістабель

Хто?… Я не знаю… Може… Ні, ніхто!

(Збентежена метушиться по хаті, далі починає покривати статую рядном.)

Річард

Та що ти робиш, Бело? Схаменись!

Крістабель

Так, щоб не сохло.

Річард

(сміється)

Ти за неї дбаєш?

Я дуже радий, тільки все ж не руш.

Я, Белочко, вже краще сам накрию.

(Накриває статую рядном.)

Щось стукнуло. Крістабель здригнулась.

Річард

Чого ти? Се віконниця.

Мовчання.

Крістабель

А може б,

ти, Річарде, таки туди поїхав?..

Річард

Куди?

Крістабель

В Род-Айленд… Так, хоч ненадовго.

Річард

Навіщо се? З якої речі?

Крістабель

Бачиш,

тебе не всі тут люблять у громаді.

Річард

От новина! Я знаю се, я звик.

Крістабель

Таки ти справді гострий. Ти б часами

щось відступив…

Річард

Та що ж я відступлю?

Не можу я від хисту відступитись.

Крістабель

Та не зовсім… а може, так, на час.

Річард

Як від Христа Петро? 18

Крістабель

Ох, я не знаю!

Якби ти хтів, ти сам знайшов би спосіб.

Тоді було б так добре… І матуся

була б така щаслива…

Річард

О, я знаю!

Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?

Не можу я, бо зрадником не вдався.

Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,

я, певне б, і повісився, як він.

Деві раптово вбігає в хату.

Деві

Вони вже йдуть.

Крістабель

Ой!

Річард

Хто?

Деві

Усі старі

і Годвінсон!

(Вибігає в ванькир.)

Річард

Так от що! Розумію…

Ну що ж, нехай ідуть. Не бійся, Бело!

Увіходять: Годвінсон, Кембль, Калеб Педдінтон, Абрагам Сміт, Джон Мільс, Джірімая Ортвін, Метью Фільдінг і ще скілька старих. За ними Едіта і Джонатан. Момент ніякового мовчання.

Кембль

Добридень, Річарде, не ждав одвідин?

Річард

Не ждав, але вітаю, будьте гості.

Годвінсон

В гостину не прийшли б ми в сюю хату,

але повинність вища може змусить

і в капище зайти.

Річард

(скипів, але погамував себе)

Такої мови

не чувано в сій хаті досі. Справді,

коли б не сії чесні громадяни,

я знав би, як на сеє відказати.

(До громади.)

Батьки мої, прошу сідати.

Старі сідають вряд по лавах позастіллю. Едіта стає осторонь. Джонатан сідає на окремому ослоні ближче до Річарда.

Калеб Педдінтон

(до Річарда)

Сину,

ти маєш дякувати громадянам,

що так по-батьківськи за тебе дбають.

І я, найстарший від усіх літами,

до тебе потрудився сам прийти.

Річард

(здержано)

Я дякую за честь.

Калеб

Ми б мали право

тебе покликати на суд громадський…

Річард

На суд?! Я не злочинець!

Джонатан

(тихо до Річарда)

Але ж, брате,

впадати в річ старому - як же можна!

Калеб

(до Річарда)

Даремне ти скипів. Отож-то саме,

що ми тебе не кликали на суд,

а зважили вперед прийти до тебе

самі і подивитись, як живеш,

та розпитатись. Поговори всякі

про тебе ходять.

(До Кембля.)

Джошуе, кажи!

Кембль

Радніший би мовчати я, братове.

Бо се таке… Ну як його й казати?..

(До Річарда.)

От бачиш, Річарде, увів ти в славу

мою дочку.

Річард

Я, батьку Джошуе?!

Твою дочку я щиро поважаю,

їй зроду слова не сказав пустого,

бо сам би се вважав за непристойне.

Кембль

Не знаю… Я-то сам гадав про тебе,

що ти поштивий хлопець. А проте

таки ти Дженні збаламутив.

Крістабель

(виходить з ванькира. До Кембля)

Батьку,

побійся ти гріха! Та що ж лихого

могло спіткати Дженні в нашій хаті?

Ти ж знаєш нашу матір і мене,

чи ми б яке нікчемство допустили?

Едіта

Громада знає,- я не покриваю

гріхів свойого сина,- отже, я

скажу по щирості, що баламутом

мій син не був ніколи, скільки знаю.

А щоб він звів з ума твою Джоанну…

Кембль

(поспішно)

Щоб звів з ума, того я не кажу,

моя дитина не такого роду.

(Зупиняється, немов розважаючи річ сам собі і шукаючи виразу своїм думкам.)

Ні, я кажу: він збаламутив Дженні…

Раз він зліпив тут з неї подобизну

і нарядив принцесою. От дівка

від того часу наче одуріла.

(Опанувавши думкою, оживляється і говорить швидше; ніяковість його зникає.)

Не дбає ні про що, лиш про убори.

Я їй розбив свічадо, так вона

у воду видивляється на себе.

А тую подобизну так злюбила,

немов душа її, самої Дженні,

переселилася в ту кляту ляльку.

(До Річарда)

Се ж я обвинувачую тебе,

що ти не знищив тої подобизни,

як я просив, і тим поставив Дженні

на шлях до згуби вічної.

Річард збирається щось сказати, Джонатан встає поперед нього.

Джонатан

(до громади)

Батьки,

дозволите промовить слово?

Калеб

Можна,

коли ти що до діла маєш мовить.

Джонатан

В сій справі Річардові говорити

ніяково, але що ж винен Річард,

коли дівчаті хочеться уборів?

Се ж, може б,