У пущі - Леся Українка
то чом же їх ліпить не можна?
Кембль
Бачиш,
портрети лиш мальовані бувають,
все ж ліплене і різьблене - кумир,
а не портрет.
Дженні
А я гадала, татку,
що лиш богів подоби - то кумири.
Кембль
Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто
і не ліпив «ніякої подоби»,-
се бридко перед богом.
Дженні
А як часом
для забавки зліпив би хто фігурку,
то й се вже гріх?
Кембль
Се?.. Як тобі сказати?
воно не то, щоб… ну, а все ж негоже…
Та ти чого допитуєшся?
Дженні
(засоромлена)
Так…
Кембль
Дивуюся я з Річарда! Порядний
і чесний хлопець, а такі дурниці
ніяк покинути не може.
Едіта
Брате,
ти надто добрий, не дурниці се,
а гріх, та ще й великий. Се мій хрест,
се рана мого серця - ті «дурниці».
Кембль
Е, сестро, се вже й ти у гріх впадаєш,
у гріх одчаю. Річард молодий,
а тим, що він не любить пиятики,
з дівчатами не водиться, то мусить
чим іншим бавитись - кров молода.
Одружиться колись, зів’є гніздечко,
то й іграшки забуде.
Едіта
Дай-то, боже,
щоб сі твої слова були пророчі.
Тим часом кров мені холоне в жилах,
як я дивлюсь на «іграшки» такі.
(Показує на фігурки в одкритій шафі.)
Кембль
(приглядається і пізнає в фігурці Дженні)
Еге-ге-ге-ге! Се що таке, Джоанно?
Дженні
(знищена)
Я, таточку, не знаю.
Кембль
(суворо)
Ну, то знай,
що іграшок таких я не дозволю.
Щоб се було востаннє!
Дженні
Добре, татку.
Кембль
А Річарду скажу, щоб він се знищив,
щоб не було сього!
Дженні
(мимохіть)
Ох, татку!
Кембль
(суворо)
Дженні!
Дженні
Та я ж нічого.
(Тихо до Крістабелі.)
Сестро Крістабеле!
Яка я грішна - жаль мені фігурки.
(Іде до ванькира.)
Кембль
Куди ти, Дженні? Нам додому час,
я ще не їв від рана.
Едіта
То зостанься
в нас, брате Джошуе, і пополуднуй,
чим бог послав.
Кембль
Ні, сестро, я піду,
дедалі час виходить на роботу,
моя ж сокира не прийде по мене,
а я по неї мушу йти додому.
Едіта
Якби ти, брате Джошуе, й мене
провів туди, де мають будувати.
Кембль
Чого тобі туди?
Едіта
Піду робити
з громадою.
Кембль
Жінок туди не кличуть,
то не жіноче діло - будувати.
Едіта
В потребі й жінка мусить все робити.
Кембль
Ну, крайньої потреби ще немає.
Едіта
Мій рід не звик ждать крайньої потреби,
він завжди й скрізь ішов у першій лаві.
Коли не служить син громаді й богу,-
за нього піде мати, але сором
на рід мій не впаде.
Кембль
Едіто, сестро,
се дуже красно сказано, та сила
жіноча не дорівнює словам.
Едіта
Носити цеглу та місити глину
і я здолаю. Чесні громадяни
не погордують мною, сподіваюсь.
Кембль
Як уважаєш. То зайди до мене,
я проведу тебе, коли так хочеш.
Зостаньте у миру́.
Едіта і Крістабель
Ідіте з богом!
Кембль і Дженні виходять.
Едіта
Дай, дочко, пополуднувать, що маєш,
а потім дай лопату і рядно
і шнур знайди.
Крістабель
Ти, мамо, справді йдеш?
Едіта
Коли бува, що я кажу неправду?
Крістабель
Дозволь, матусю, я піду, поможу.
Едіта
Кому ти хочеш помогти?
Крістабель
Тобі.
Едіта
Зостанься дома.
Крістабель
Чом?
Едіта
Бо я так хочу.
Мовчання. Крістабель лагодить полуднувати. Едіта розгортає Біблію й читає. Річард і Деві раптово входять задихані.
Річард
Дай, Белочко, полуднувать, та швидше.
Крістабель
Ти вже вернувсь? Так швидко?
Річард
Я на час.
Се я для Деві. Бачу, він аж мліє
від голоду, а йти не хоче сам
без мене, мусив вести на годівлю.
(Поки Крістабель ладнає страву, Річард ходить по хаті; раптово, видно, зворушений.)
О господи, яка біда на світі!
Ти, Бело, здумати собі не можеш,
яка нещасна Ріверсова жінка
у тій землянці вогкій з тими дітьми.
І не вона одна… таких є безліч.
(Ходить мовчки, далі спиняється перед Едітою.)
А знаєш, мамо, я собі подумав,
що, може, й справді гріх так жить, як я.
Едіта
(радісно)
Ти, Річарде, прийшов до сеї думки?
Благословен господь!
Річард
Сьогодні вперше
побачив я так близько злидні людські.
Я досі знав лиш бідність артистичну,
ощадність бачив, працю невсипущу,
та корчів голоду я ще не бачив,
не чув його спотвореного крику,
не чув, не бачив і не дбав! Матусю,
хіба не гріх така страшна байдужість?
Але я жив серед краси і мрій.
Все вище, вище й вище я здіймався
на крилах мрій - тепер упав на землю…
Ох, мамо, як же я забився страшно!
Здається, мрії зломлено крило…
а
