Королева Сонька - Ірина Звонок

Вітовтиха, яка щойно світилася радістю, миттєво згасла.  

  - Не все так просто, – пробурмотіла вона. – Очолив те військо наш родич, теж Сигізмунд. Сигізмунд Корибутович, князь Новгород-Сіверський. Він також був на коронуванні.

  - Так, я пам’ятаю його.

  - Уяви собі, клятий Корибутович так добре воював і так сподобався гуситам, що вони вирішили обрати королем Чехії його! – княгиня Уляна додала кілька лайливих слів, призначених Сигізмунду Корибутовичу. – І знаєш, що сказав король Ягайло?

  - Що?

  - Що йому все одно, хто з його родичів отримає чеську корону. Якщо гусити воліють Корибутовича, то нехай буде Корибутович! Хіба це справедливо?

  - Не знаю, – розгубилася Сонька. – Мабуть, справедливо. Якщо Сигізмунд Корибутович воює, то може завоювати собі корону. Нехай князь Вітовт сам стає на чолі війська.

  - Він воює не своїм військом, а Вітовтовим, – ображено пояснила княгиня Уляна. – А значить, і корону має отримати Вітовт. Допоможи мені, Сонечко! Мені так хочеться стати королевою і побачити мого Вітовта королем...

  Княгиня Уляна, товста та розкішно вбрана, збиралася впасти на коліна перед Сонькою. Але та втримала тітку.

  - Як я можу допомогти? – запитала.

  - Попроси короля, щоб він перестав підтримувати Корибутовича і допоміг Вітовту стати королем Чехії.

  - Чому сам князь Вітовт не попросить? Адже вони – двоюрідні брати та близькі друзі.

  - Друзі... – гірко прошепотіла Вітовтиха. – Це зараз вони друзі. А у молоді роки були запеклими ворогами, і у будь-яку мить знову можуть заворогувати.

  - Хіба король Ягайло послухає мене? – засумнівалася Сонька.  

  - Ще й як послухає! Особливо зараз, коли ти носиш його дитину. Допоможи, Сонечко! Це ж завдяки князю Вітовту ти стала королевою. Він привіз Ягайла у Друцький замок. Він порадив королю одружитися з тобою, а не з Василинкою. А тепер настав час, щоб ти віддячила нам с Вітовтом.

  Княгиня Уляна довго вмовляла племінницю. Її слова були такими ж солодкими, як і медові пряники, яких вона наїлася донесхочу.

  - Добре, тітонько, я поговорю з королем, – нарешті погодилася Сонька.

***

  Нагода випала через кілька днів. Ягайло приніс Соньці новий подарунок – перстень зі смарагдом, який власноруч надягнув їй на палець.

  Сонька подякувала, помилувалася перстнем, який блищав зеленим світлом у сонячних променях. І сказала:

  - Я ціную подарунки вашої милості, але є один особливий, який я б хотіла попросити.

Ягайло насупив брови.

  - Чого ти хочеш? – незадоволено запитав він.

  - Щоб ваша милість прийшла до мене цієї ночі.

Обличчя Ягайла розгладилося.  

  - А це не пошкодить тобі та майбутній дитині?

  - Ні, ваша милість, – запевнила Сонька. – Я ж не пестощів прошу, а просто хочу заснути у ваших обіймах, де мені так затишно та спокійно.

  - Добре, я прийду, – погодився Ягайло.

  Вночі, коли вони лежали поруч у широкому ліжку, Сонька передала Ягайлові прохання тітки Уляни.  

  - Вітовтиха лізе не у свою справу, – відповів Ягайло.

  - Хіба було б погано, якби князь Вітовт теж став королем?

  - Рівним мені? Щоб я не міг його контролювати? Цього ні в якому разі не можна допустити!

  - Чому?

  - Тому що, якщо Вітовт увійде у силу, то захоче помститися мені, – пробурмотів Ягайло.

  - Помститися? За що? – здивувалася Сонька.

  - Ягайло не відповів. Він заплющив очі і намагався не думати. Але пам’ять виштовхувала з глибини свідомості страшні спогади. Ось князь Кейстут, Вітовтів батько, хрипить у агонії на кам’яній підлозі Кревського замка. Ось Ягайлові вояки тягнуть до річки св’язану княгиню Біруту. Вітовт був змушений покоритися сильнішому, але навряд чи він пробачив Ягайлові смерть батьків.  

  - Ніколи Вітовт не стане королем, поки я живий, – заприсягся Ягайло. – Тільки нічого не кажи тітці Уляні. Хай живе мріями.

  - Добре, – здивовано відповіла Сонька.

  - Якщо тобі так хочеться лізти у політику, то не слухай Вітовта та його княгиню. Слухай тільки мене і роби те, що я накажу. Зрозуміла?

  - Зрозуміла, – кивнула вона.

  Ягайло відвернувся від Соньки, насунув ковдру по самі вуха і захропів. А Сонька довго не могла заснути. Вона думала про короля Сигізмунда, князя Вітовта та іншого Сигізмунда, Корибутовича. Усі вони були присутні на її коронуванні. Тепер, коли вона знала, що ці вінценосні особи воювали між собою, вона дивувалася: як вони примудрилися не вчепитися один одному у волосся прямо у соборі Святих Станіслава та Вацлава?