Королева Сонька - Ірина Звонок

  Княжа родина і уся челядь тим часом зібралася на мурі в очікуванні видовища. Майстри знову довго і старанно чаклували над гарматою. Їм прикотили важку бочку, яку привезли разом з гарматами. Люди зацікавлено витягували шиї, щоб роздивитися, що зберігається в тій бочці. І здивувалися, коли майстри зняли кришку і витягли звідти велику чавунну кулю. З превеликою пересторогою вони засунули кулю у дірку гармати. А потім насипали з іншої сторони дивний сірий порошок, який смердів, як під хвостом у чорта.     

  - Зараз вистрелить, княже! – вигукнув один з майстрів і підніс до гармати запалений смолоскип.

  Воїни, які вже не раз бачили гармати, швидко затулили вуха. А прислуга, що не дуже розумілася на новій зброї, перелякалася. Бо гармата яскраво спалахнула, гримнула так, що захиталися замкові мури, і виплюнула кулю з розпеченого жерла. Сонька та Василинка притулилися до матері і заскиглили. Княгиня Олександра і сама налякалася. Обіймаючи дочок, вона трусилася наче в лихоманці.

  Коли розсіялася сіра смердюча хмара, усі побачили, куди саме влучило ядро. Воно зробило велику яму якраз навпроти, на схилі Воздихальниці, і запалило навколишню травичку. 

  - Ось так ми знищимо усіх ворогів, які посміють наблизитися до Києва! – громовим голосом вигукнув князь Андрій.

Воїни раділи і гукали:

  - Слава князю Київському!

  Люди, як тільки до них повернувся голос, зачудовано перемовлялися.

  Несподівано з протилежного боку Воздихальниці з’явилася дивна постать: високий, кістлявий чоловік, вбраний у грубий мішок з дірками для рук та голови. Він схилився над гарматним ядром, торкнувся його і завив від болю. Обпікся об розпечений свинець. Подивився на небо, схопився руками за голову і голосно залементував:        

  - Горе нам, християни! Настав кінець світу!

  Дивний чоловік майже скотився з гори, чіпляючись руками за кущі та трави. І побіг по узвозу униз, у бік Подолу, лякаючи киян криком:

  - Ангел Божий возтрубив і впало каміння на землю! Скоро буде кінець світу! Кайтеся, люди! Готуйтеся до Страшного Суду!

  - Хто це такий? – запитав князь.

Ніхто не знав, що відповісти. Нарешті до князя пропхався ключник і пояснив:  

  - То святий відлюдник, що живе у горі.

  - Який ще відлюдник? – здивувався князь Андрій. – Я нічого не чув про нього. А ти, княгине, чула?

  - Хіба мало у Києві відлюдників? – відповіла Олександра. – У монастирських печерах їх добра сотня набереться, якщо комусь прийде в голову їх порахувати. Усіх і не запам’ятаєш.

  - Це не печерський відлюдник, а воздихальницький, – пояснив ключник. – Він живе тут сам один, бо, на його думку, у Печерському монастирі забагато ченців. Звідки він прийшов у Київ – ніхто не знає. Власними руками викопав собі невеличку печерку на Воздихальниці, обклав сухою травою, забрався усередину і звів за собою земляну стіну, яка відгородила його від усього світу. Залишив тільки невеличкий отвір, через який йому щоденно подають горнятко з водою і шматок сухого хліба. З людьми він не розмовляє, бо дав обітницю мовчання. Тільки молиться з ранку до вечора. Душу свою рятує. А тут раптом його прорвало... – ключник скорчив здивовану пику.

  - От нещастя. Налякали святого чоловіка, – посумнішав князь. – Хай хтось розшукає його і поверне назад, у його печеру.

  Але відлюдника так і не знайшли. Він встиг настрашити усе місто, і так налякане пострілом, а потім наче крізь землю провалився.