Королева Сонька - Ірина Звонок

  Сонька гукнула:

  - Що ви тут робите, безсоромні?!

  - Розмовляємо, – нахабно відповів юнак.

  Василинка схлипнула, затулила обличчя білими руками, які аж світилися у напівтемряві, і втекла. Соня хотіла побігти за сестрою, але Баба схопив її за руку.

  - Мені боляче. Відпусти, – зажадала Соня.

  - Не відпущу, поки не побожишся, що нікому не розкажеш про те, що бачила.

Сонька закопилила губу:

  - Дуже мені треба пліткувати про вас!

  - Побожися, – хлопець не відпускав її.

  - Що ти мені даси за мовчання?

  - Поцілунок, як твоїй сестрі.

  Дівчинка скривилася, наче з’їла щось огидне, солоне, кисле, гірке та гниле водночас.

  - Не потрібні мені твої поцілунки. Навіть знати не хочу, що ти там собі придумав.

  - Тоді що ти хочеш?

Сонька подумала:

  - Навчи мене стріляти з лука.

Княжич знову зареготав.

  - Ти ж дівчина! Жінки не стріляють з лука!

  - Стріляють. Я бачила в одній книжці намальовану жінку з луком. Батько сказав, що вона жила колись дуже давно і була амазонкою.

Іван Баба зачудовано подивився на неї:

  - Хіба ти вмієш читати? Книжки – то для чоловіків. Жінки повинні займатися хатніми справами.

Від такої несправедливості Сонька ледве не заплакала.

  - У мене були книжки у Києві. І дяк приходив до замка, щоб навчити читати мене і Василинку.

  - Тому ти така зарозуміла. Тепер я розумію. А ну, ходи за мною.

  Княжич потягнув дівчинку з темного перехода на башту. Показав їй площу, що розкинулася внизу, між міщанськими будинками з темних дерев’яних колод.

  - Бачиш площу? Знаєш, що там було у стародавні часи?

  - Звідки мені знати? – пручалася Сонька. Нарешті їй вдалося вивільнити руку з цупких братових пальців.  

  - Невільницький ринок. Там колись продавали рабів, яких приганяли з сусідніх міст та земель. Там торгували бранцями, які потратили у полон. І жінок теж продавали. За ними приїжджали купці з Царграду та тих далеких південних земель, у яких замість Ісуса Христа вірять у Аллаха.

  Соньці стало моторошно, але вона не подала вигляду. Повела плечима і зневажливо закопилила губу:

  - Що мені до того?

  - Я б тебе продав. Щоб знала, як бути такою непокірною, – заявив Іван Баба, з викликом дивлячись на дівчинку.

  - Хіба ти мене взяв у полон, щоб продати?

  - Знаєш, як з тих пір кажуть у нашому місті і у сусідніх містах? Навіть у Полоцьку та Мінську.

  - Як?

  - Хай наречений знайде тебе у Друцьку! Це було таке прокляття.

  - Дурень! – вигукнула Сонька.

Вона нарешті вирвалася і втекла. А Іван Баба реготав і гукав їй услід:

  - Наречений знайде тебе у Друцьку, Сонько! І ти будеш змушена впокоритися своїй долі. Запам’ятай!  

    Але загалом Соньці подобалося жити у Друцьку. Місцеві легенди не лякали, а зачаровували її.