Королева Сонька - Ірина Звонок

  Сонька та Василинка, що стояли по обидва боки від матері, радісно застрибали:    

  - Батечко приїхав!

  Князь Андрій зістрибнув з коня і відкинув за спину розкішний червоний плащ, застебнутий на лівому плечі великою пряжкою з гербом Гольшанських. Передав повіддя зброєносцю. Підійшов до жони та дітей. Княгиня Олександра урочисто вклонилася в пояс, тримаючи тацю на відставлених руках. Князь випив вино до останньої краплі, підвів княгиню і тричі поцілував її у кутики вуст. Дзвінку луну від того потрійного поцілунку почули усі присутні, а княгиня зашарілася.

  Дівчатка вчепилися у батькові руки і радісно заканючили:    

  - Батечку, ти привіз нам подарунки?

  - Привіз, привіз, – миролюбно відповів батько і п’ятірнею захопив з таці три медових коржика. Вкинув собі у рота один, а інші роздав дочкам: – Ось вам подарунок.

Василинка слухняно схрупала свій, а Сонька обурилася і закопилила губу:

  - Хіба це подарунок? Це ж наші коржики!

Князь Андрій зареготав:

  - Ви тільки подивіться на неї, яка вона примхлива. Я був у Кракові і бачив королеву. Так навіть вона веде себе скромніше від нашої Соньки. Є у мене й інші подарунки, але спочатку ходімо до оселі.

  Вони зайшли у княже житло – велику двоповерхову будівлю з високим ґанком і різьбленою галереєю вздовж стін. Князь сів у велике крісло, що стояло на чолі довгого стола, скинув оточену ведмежим хутром парчову шапку і пригладив русяве волосся. Княгиня негайно кинулася витирати краплі поту з його чола.

  - Стомився, серце моє? – співчутливо запитала вона.

  - Сонце палить, – поскаржився князь Андрій. 

  - А ти у панцирі... – вона торкнулася блискучого заліза, що сковувало широкі княжі груди.

  - На дорогах нині небезпечно, – пояснив він. – Мені донесли, що ординський хан Єдигей збирається напасти на Київ і спалити місто, як колись зробив хан Батий. А під його рукою двісті тисяч вершників.

  - Який жах! – Олександра затулила очі долонями. – У Києві стільки людей не живе, навіть якщо рахувати жінок, дітей та старих. Що ж нам робити?

Князь знизав плечима:

  - Або відбиватися, або відкупитися. А тобі з дітьми краще покинути Київ і поїхати у Гольшани. Або у Друцьк, під захист твого брата Семена.

  - А ти, мій княже? Невже ти не захистиш нас?

  - А я, моя княгине, їду на війну.

Княгиня Олександра схопилася за серце і похитнулася:

  - З тим клятим нехристем Єдигеєм?

Князь Гольшанський похитав головою.

  - Не з ним.

  - А з ким тоді?

  - З тевтонськими лицарями. З хрестоносцями.

  - Так у нас, начебто, зараз мир з Тевтонським Орденом.

  - Скінчився мир, – похмуро відповів князь Андрій. – Князь Вітовт посварився з лицарями-монахами.

  - Князь Вітовт завжди воює, – зітхнула Олександра. – Не живеться йому спокійно. Що тепер трапилося?

  - Тевтонці почали насильно хрестити в католицтво Жемайтські землі. А тамтешні жителі-язичники збунтувалися проти лицарів і попросили захисту у Вітовта. А той і радий. Відразу почав підштрикувати жмудинів, щоб вони скинули панування тевтонців і знову, як і раніше, стали частиною князівства Литовського. Звісно, король Ягайло підтримав двоюрідного брата. Тоді Ульріх фон Юнгінген, гросмейстер Тевтонського Ордену, написав королю: якщо той не втручатиметься у сварку тевтонців та Вітовта, то все обійдеться. Але якщо Ягайло допомагатиме родичу, то Орден піде війною на Польщу і на Литву. І горе тоді обом країнам. Бо на стороні тевтонців стоїть сам Господь Бог.

  - І що відповів король Ягайло?

  - Нічого.

  - Нічого? – здивувалася Олександра.

  Князь Андрій підтвердив:

  - Ні одного слова. Начебто оті лицарі з чорними хрестами на білих плащах – набридливі мухи, на яких не варто зважати. Він змусив прусаків довго чекати на відповідь. Зрештою посланець короля сказав гросмейстеру, що королівство Польське завжди допомагатиме князівству Литовському. Інакше й бути не може, бо король Ягайло, як усім відомо, – литвин. І отримав польську корону через шлюб з королевою Ядвігою.

  - І що тепер буде? – стурбовано запитала княгиня. 

  - Війна! – похмуро виголосив князь.

  - Як страшно! На нас наступають з двох боків. Зі сходу – татарська орда, з заходу – тевтонці. Може, ще минеться?

  - Не минеться. Тевтонський Орден оголосив нам війну. Більш того: король отримав донесення, що хрестоносці вже напали на прикордонні села та містечка. Вони йдуть навалою, палять та знищують усе на своєму шляху. Несуть хрест, а вбивають вогнем і мечем. Король Ягайло та князь Вітовт кличуть усіх на війну.

  - Ти підеш? – налякано запитала вона.

  - Піду. Захист рідної землі – священна справа. Назбираю під мої хоругви якнайбільше лицарів та воїв, та поведу їх проти тевтонців.