Королева Сонька - Ірина Звонок

  З вікна будинку, у якому вони оселилися, Сонька спостерігала в’їзд короля у місто. Міщани радісно вітали його. Стражники з алебардами стримували натовп. Герольд, вбраний у короткий червоний каптан і вузькі штани, одна штанина яких була червоною, а друга – білою, ніс королівський штандарт. Той самий, який проносили перед Ягайлом у день Грюнвальдської битви. Білий орел на червоному тлі пропливав над різнокольоровим метушливим натовпом. А далі, на відстані від почту, їхав король. Сам-один. Герой. Рятівник. Божий вибранець. Але чужинець. Литвин на польському троні.

  Ягайлові було тоді приблизно п’ятдесят п’ять років. Ніхто точно не знав його віку. Його батько, литовський князь Ольгерд мав багато дітей від двох дружин: десять дочок та тринадцять синів. Ягайло не був старшим. Він народився у другому шлюбі князя, від Уляни Тверської. Зате саме він став батьковим улюбленцем та спадкоємцем. При такій кількості дітей, навіть батьки не пам’ятали, коли хто народився.

  Навіть у травні король був вдягнений у соболину шубу, яка прикривала його худе, сухорляве тіло. Тонкогубе обличчя було наче витесане з каменю, на якому тонким різцем провели глибокі зморшки на лобі, біля очей та у кутиках вуст. Довге, до плечей, волосся було зачесане назад і відкривало занадто високе чоло. Король вже почав сивіти та лисіти. 

  - Який він страшний, – прошепотіла сестра Василинка, яка теж дивилася на королівський в’їзд. – Як примара. Аж лячно!

  - Він король. Королі усі такі. Вони ж не можуть бути, як прості люди, – відповіла Сонька.

Мати смикнула обох за спідниці.

  - Мовчіть! – наказала вона, прикладаючи до вуст тонкий палець, прикрашений перстнем зі смарагдом. – Не здумайте казати того при людях, щоб не дійшло до вух короля. Ви вже майже дорослі, особливо Василиса. Повинні знати, що не можна при дворі плескати язиками. У кого довгий язик, у того багато ворогів.

  Сонька та Василинка замовкли. Король тим часом проїхав повз їх вікна. За ним слідував почт зі шляхтичів.  

  - Ходімо, – княгиня Олександра знову смикнула дочок. – Вже час їхати до замку. Скоро почнеться весілля.

  Весільний обід відбувся у дворі королівського замку. Там вже розставили довгі дубові столи, накриті білосніжними скатертинами і прикрашені гірляндами весняних квітів – жовтих та блакитних півників. Пажі з королівським гербом на грудях допомагали вельможним гостям розсістися за столом згідно етикету. Князю Друцькому з родиною теж вказали на його місце.

  Гості чекали майже годину. Аж ось герольди заграли на трубах і у брамі з’явився король Ягайло. Тепер він був не один. Ельжбета Грановська супроводжувала його. Ягайло їхав верхи на вороному коні, а Ельжбета на білому. Відстань між ними була такою малою, що вони трималися за руки. Вперше Соня побачила посмішку на сухому обличчі короля.

  Вони спішилися і, тримаючись за руки, обійшли гостей. Приймали вітання. Ягайло стежив за тим, щоб кожен шляхтич назвав Ельжбету королевою. Адже вона стала королевою майже годину тому, у парафіяльному костьолі, коли єпископ Ян Жешовський з’єднав їх руки і оголосив чоловіком та жінкою.

  Нарешті король та королева сіли за головним столом, на узвишші. Їм підносили наїдки та вино, але вони ніяк не могли надивитися одне на одного. Зате гості швидко повпивалися і почали плескати язиками. Лише стереглися, щоб їх плітки не долетіли до королівських вух.

  Пан Станіслав Цьолек, королівський секретар, сидів навпроти Гольшанських. Він скорчив заклопотане обличчя, перехилив чарчину вина і скрушно промовив:       

  - Багато неподобств бачив я на своєму віці. Але вперше бачу, щоб лев оженився на свині. А все тому, що хитра свиня причарувала його. Напоїла трунками, від яких у лева відібрало зір та розум.

  Сусіди пана Цьолека здушено захихотіли. Декотрі почали озиратися на нову королеву. Вона була вдягнена у небесно-блакитну сукню, яка пасувала до її білявого волосся, заплетеного у товсті коси і вкладеного навколо обличчя. Біле покривало спадало з головного убора, що мав форму перевернутого півмісяця.

  Княгиня Олександра перехилилася через стіл і запитала у Цьолека.

  - Може пан знає, якими травами свиня причарувала лева?

  Той потиснув плечима:

  - Звідки мені знати, пані? Може, любистком. А може, якоюсь гидотою на кшталт жаб’ячого мозку у котячій крові. Навіщо це пані княгині?

  Олександра випрямилася і гордовито відповіла:

  - Ні для чого. Просто цікаво, до чого вдаються підступні жінки.

  Але насправді вона думала про те, що теж могла б одружитися ще раз. Якщо Ельжбета Грановська причарувала самого короля, то й Олександра Гольшанська теж могла б причарувати якогось заможного князя. Адже вона молодша за Ельжбету, і на вроду нічим не згірша. Після невеличкої паузи Олександра втопила погляд у тарілку, повну оленини та вепрятини, і промовила:

  - Кажуть, у нової королеви п’ять дітей від колишнього чоловіка. А стан такий стрункий, начебто вона й не народжувала. Хотіла б я знати, як їй це вдалося.

Княгині відповіла пані Цьолекова, така ж гостра на язик, як і її чоловік.

  - То треба запитати у її покоївок, які так затягують на пані Ельжбеті сукню, що вона й дихати не може.