Характерник - Дмитро Чорнота

- Я все розумію і смерті не боюсь. Всяке було в житті. Різні вчинки я робила. Та от на старості років роблю те, через що заслужила смерть. Бог все бачить і там, - вона підвела очі догори, - отримаю що заслужила.

- То що ж з чоловіком трапилось?

- З часом негідних людей ставало все більше. І поратись з ними було все важче і важче. Дехто з них хотів бути головним, мати вплив і владу, а значить багатство. Вони думали, що ми маємо повні комори золота та інших коштовностей. І до того як чоловік з однодумцями придумали як з тим боротись, розбійники організувались і вбили всіх невигідних. З тих пір люди почали потроху тікати з хутора. А самі пройдисвіти побачили, що багатства ніякого немає, а роботи, відповідальності та клопоту багато і теж зникли. Тоді й повернувся Степан. Всі сподівались на відродження поселення та де там.

Запала мовчанка і тут почувся шум знадвору. У вікні козаки побачили Степана. Той ішов похитуючись. Мабуть, на радощах добре напохмелявся. Лесь вискочив у сіни і сховався там. Паливода та господиня лишилися сидіти за столом.

Паливода сидів на тому місці за столом, яке було під стіною зліва від дверей. Тому, коли нетверезий Степан зайшов до хати, то не одразу його побачив. Северин в цей час напружився і краєм ока спостерігав за Олександрою. З усього було видно, що, незважаючи на все, вона любить сина. Тому Паливода чекав від неї якогось відчайдушного вчинку, що може попередити сина про небезпеку або навіть врятувати його. Але господиня сиділа спокійно і нічим не проявляла жодних намірів до дії.

Тут Степан побачив козака і на якусь хвилю застиг. Його хмільний мозок важко перетравлював інформацію, а тут ще й повна несподіванка. Та щойно він зрозумів в чому справа, одразу поліз рукою за пояса щоб дістати пістоля. В цю ж мить за спиною Степана виріс Лесь і щосили штовхнув господаря в спину. Той перелетів через всю кімнату і впав лицем вниз. Обоє козаків підскочили до лежачого, вправно обшукали і забрали зброю. В нього за поясом був пістоль та ніж. Спершу переляк та часте серцебиття трохи протверезили Кобилу, але потім тепло, що панувало в домі подіяло навпаки, тим більше, що господар все ще був у кожусі. Йому аж дурно вже стало.

- Дайте хоч кожуха скинути, - заволав Степан, якого так рясно кинуло в піт, що з боку могло здатися ніби він щойно з водойми виліз.

Козаки роздягли господаря, зв’язали йому руки за спиною та ноги і всадили на лаву під стіною.

- Це ти таке зробила? – подивився полонений на матір. – Пожаліла двох волоцюг? Ти знаєш хто вони? Козаки! Знаєш що вони тепер зі мною зроблять? І з тобою, до речі, теж.

- То не я, синку, - заплакала стара. – Що ти таке кажеш? Хіба б я могла тебе зрадити?

- Та ситуація така, що не дуже віриться, - гнув своєї Степан.

- Стули вже писок, - не витримав Северин. – Не вона це.

Степанові і справді наче заціпило. Хоча в його голові панувала заметіль слів і фраз, які так і прагнули вирватися з його рота. То все були емоційні пориви. В цю секунду Кобила всіх ненавидів. Він ще не усвідомлював всю безнадійність становища, в якому опинився, але це усвідомлення потроху доходило до його мозку. І з кожною секундою тривога наростала переростаючи в паніку. Говорити він не міг, тому почав мичати, стогнати та викручуватись всім тілом. Паливода побачив, що справи погані. Він підійшов до Степана і зі всієї сили ляснув його зворотнім боком долоні по обличчю. Той враз затих і тупими нерозуміючими очима дивився на Северина. Паливода розмахнувся і повторив процедуру.

- Аааайй. Та все, все,- нарешті прийшов до тями Кобила.

Він заспокоївся, всівся зручніше на лавці і спокійно заговорив.

- Хлопці, давайте без поспіху. Ми ж завжди можемо домовитись. Ми опинились в певній ситуації, яка змусила нас вчинити так як ми вчинили. Так життя склалося. Чого ви хочете? Хочете піти? Йдіть собі. Беріть все що треба і йдіть. Татарам скажу, що втекли. Вкажу в інший бік і вам навіть поспішати не потрібно буде.

Лесь голосно зітхнув підводячи очі.

- Добре, добре. Я зрозумів. Кривду вам наніс. Можу спокутувати. Є в мене трохи золотих. Все вам віддам. В дорозі знадобиться. Ми тут ще наживемо.

- Продаючи християн? – в Лесеві закипала лють.

- Слухай, - заговорив Паливода, - я навіть не збираюсь тобі зараз пояснювати які почуття ти в нас викликаєш своїми вчинками раніше та словами зараз. Якщо ти і правда того не розумієш, то вже й не зрозумієш, а якщо розумієш, але прикидаєшся, то і пояснювати нема чого. А от про золото розкажи детальніше.

- Розумію, все розумію. Я більше того не робитиму. Богом клянусь. По-іншому заживу. Будемо працювати, все зміню.

- Золото, - нагадав Северин.

- Так, так. Там, під яблунею на глибині у два лікті.

- Коли по нас прийдуть?

- Ближче до заходу сонця.

- Кого з татар за стіл садиш? Хто вони є?

- Я точно не знаю, не дуже знатні, але один керує чамбулом, а двоє інших над ним стоять. Вони не розказували, але по розмові зрозуміло. Хто з них головніший не знаю. Буває ще один чи двоє, то вони мовчать постійно, тому не знаю навіть приблизно хто такі. Зазвичай так.