Характерник - Дмитро Чорнота

По поверненню на хутір до Северина підійшов староста:

- Може б ви залишились тут ще якийсь час. Нам всім неспокійно через цю історію. Раптом повернеться лихо татарське.

- Розумію ваші переживання, але залишитись ми не можемо. У нас справи. Та й година неспокійна. На Січі нам треба бути. Рано вранці вирушаємо. Але, як випаде нагода, постараємось зробити так, щоб на довго сюди дорогу забули людолови.

Оверко похмуро схилив голову, відвернувся і пішов. Було видно, що він залишився незадоволений такою відповіддю. Проте козак цього не помітив. У козаків нелегка доля. Вони багато чого переживають за своє, як правило, коротке життя. Тому їх душі черствіють і часто не бачать переживань інших людей, хоча іноді самі потребують підтримки ближнього, однак стараються не показувати цього.  Северин же знайшов підходяще місце в сіні під накриттям, вимостив зручніше, ліг і миттю заснув. Така козацька вдача. Який би тягар не лежав на душі, куди б не линуло серце, лицар знає, що без відпочинку не можна. Тому потрібно користуватись підходящим часом для цього незважаючи ні на що. Бо невідомо, коли наступного разу доведеться. Наснилась йому його старенька, але гарна хата. Покрита соломою, побілена чистенько так, що проти сонця аж очі різало. Він саме гойдається на гойдалці, яку йому змайстрував батько і прив'язав до гілки великого горіха. Батько лагодить плуга на подвір’ї, а мати з сестрою розмальовують білі стіни хати різнобарвними квітами. Раптом зчинився якийсь ґвалт. Несподівано на подвір'ї з'являються вершники. До того як Северин встиг щось зрозуміти, батько вже стояв у дверях з пістолем та шаблею. Він встиг застрелити одного вершника, як тут же його серце пробила ворожа стріла. Чоловіки пострибали з коней, повалили сестру на землю і зв’язали її. Матір підскочила визволяти доньку, але тут же впала. Її біла сорочка почала забарвлюватись в червоне і як на білій хаті червоніли намальовані квіти, так на білій сорочці матері розповзалась страшна червона квітка. Вона лежала і дивилася своїми неживими очима на Северина. За кілька секунд зв’язаним був уже і він.

Паливода прокинувся. Давненько дитячі спогади не давали про себе знати. Після того випадку він більше ніколи не бачив сестру. Хоча шукав її не один рік. Самому йому пощастило втекти по дорозі, коли татари стали табором на ніч. До нього звернувся якийсь чоловік, теж полонений. Розказав коли саме і куди має бігти, щоб врятуватись. Вночі той чоловік влаштував бійку, заспокоїти його збігся мало не весь табір. Це був знак. Северин скористався моментом і швидко поповз високою травою на захід. Проповзши метрів з п’ятдесят, хлопчик встав і чимдуж побіг степом. Через якийсь час дістався високої могили, знайшов там лисячу нору і сховався в ній замаскувавши травою вхід. Зробив все як сказав йому чоловік, імені якого він не знав. Довго шукати татарам не було коли, адже вони були обтяжені здобиччю, а козаки могли йти слідом. Тільки з часом Северин усвідомив як йому пощастило. Якби не втеча, його як молодого і здорового хлопчика скоріше за все звалашили б і потурчили (в ті часи татари і турки відбирали молодих здорових хлопчиків, кастрували (звалашували) їх та обертали в свою віру для служби в тому числі і в гаремі.) Про того чоловіка він теж більше ніколи нічого не дізнався. Та це був наступний після батька козак, який вплинув на світосприйняття і характер хлопця. Незнайома людина піддалась смертельній небезпеці заради нього. То відважний вчинок. Може найвідважніше, що може зробити людина. Адже за рідного прийняти муки, то зрозуміло, а за когось чужого… Треба мати неабияке серце і волю.

Северин відкрив очі і побачив, що почало сутеніти. Його побратими вже були на ногах. На подвір’ї стояв великий стіл.

- Як відпочили? – запитала Марія. – А ми саме вечеряти зібрались. Вас чекали. Вирішили ось на свіжому повітрі. Вже майже все готово. Не баріться за стіл.

- Дякую вам за гостину. Мені треба прогулятись. Скоро повернусь.

- Щось відчуває наш отаман, – сказав Остап, даючи відповідь на виражене в очах оточуючих німе питання. – Він бувалий воїн. Можна не турбуватись. Вже стільки разів його талант виручав запорожців, що й не злічити.

На хуторі тихо. Чути було спів вечірніх птахів та глухий шелест річки. Тільки в дворі старости стояв людський гомін. Ще більше, ніж в обід зібралося люду на вечерю. Особливо цікаво було дітям, які порозкривавши роти, слухали історії веселого Остапа.

- Є серед козаків надзвичайні люди – характерники. Вони силою свого характеру і волі можуть творити різні чудеса. Був я якось у поході з одним із таких. Відділилось нас чоловік п’ятнадцять від основних сил для розвідки. Раптом настигає нас загін татарських вершників. Близько п’ятдесяти їх було. Ми щодуху до своїх. Бачимо – не встигаємо. Сили не рівні. У відкритому бою поляжемо всі. Що робити? Тоді той характерник навів ману на переслідувачів і раптом під ними земля почала провалюватись мов крига і вода з-під неї б’є. Почав тонути татарин, перелякались всі, отетеріли, попадали з коней. Раптом оговтались – на твердій землі лежать перелякані. А нас тим часом і слід простив. Отака історія.

Не лише діти, а й деякі дорослі слухали ті історії з широко відкритими очима. Бо чимало чули про характерників та їх можливості. Багато історій з різних кінців доходили про їх пригоди. Козаки навіть побоювались їх через загадковий бік тих можливостей, але були раді мати такого в загоні.

За короткий час Северин повернувся до двору де вже все було готове до вечері. За столом козаки, як і раніше, були мовчазними. Лише зрідка коротко відповідали на питання присутніх. Проте Остап Кабан встигав задовольняти цікавість усіх охочих. Розповідав багато історій, більшість з яких здавалася черговими козацькими байками.