Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Я подумаю, – відповів Казимир.

  - Я відпишу до Угорщини, щоб вам надіслали парсуни принцес.

  - Добре, – кивнув король. – Це якраз та справа, яку я можу доручити вам, пане кардинале.

  - Що ви хочете цим сказати, ваша королівська милість?

  Збігнєв Олесницький знову здригнувся. Він відчув, що наближається те, чого він підсвідомо боявся. І не помилився.

  - Ви правильно зрозуміли, пане кардинале, – знову посміхнувся молодий король так, що кров захолонула у жилах п’ятидесятирічного священнослужителя. –  Усі інші державні справи я беру на себе. Бо король Польський – я, а не ви. Я вдячний вам за те, що ви правили королівством у відсутність мого брата. І за те, що утримували владу під час безкоролів’я. Але відтепер я не потребую ваших послуг.

  - Як?! – приголомшено прошепотів Збігнєв Олесницький. – Що ж мені тепер робити?

  - А так. Займайтеся справами церкви, як і належить особі вашого сану.

  Казимир підвівся. Він стояв навпроти кардинала Олесницького молодий, вродливий, високий, стрункий, сповнений сил. Кардинал тупо дивився на ноги короля – міцні, м’язисті ноги вершника, обтягнені зеленими штаньми з тонкої вовни. Казимир стояв з широко розставленими ногами, а великі пальці його міцних рук чіплялися за шкіряний лицарський пояс, зав’язаний на животі химерним вузлом. Мабуть, вперше у житті він впевнено дивився на кардинала.

  - Я звелю моїм людям, щоб вони перенесли усі документи у мій кабінет, – промовив він.

Кардинал сіпнувся.

  - Двадцять п’ять років  я служив вашому батькові. А тепер?..

  - Пам’ятаєте, як я радився з вами про те, що треба відбирати владу у могутніх магнатів і, натомість, шукати підтримки у гонорової шляхти?

  - Так, – поспіхом погодився кардинал.

  - Ось я і почав з вас. Адже ви – наймогутніший з магнатів церкви, – відповів король.

  І вийшов. А кардинал Олесницький, приголомшений і розгублений, закляк біля столу.

  Прийшли люди короля, щоб забрати папери. Вони винесли геть усе: книжки, документи, переписку з європейськими монархами. Кардинал у розпачі хапався за кожен папірець, але слуги спритно висмикували з його рук документи, які кардинал хотів залишити при собі. Він здивовано роззирнувся і побачив, що залишився один у великій пустій кімнаті. Королівські слуги винесли геть усе, навіть стягнули скатертину зі столу. Зі стін познімали затишні гобелени. Зникли важкі дубові скрині, у яких зберігалися рукописні книги, розмальовані чудовими мініатюрами. Пуста шафа сміялася над кардиналом роззявленим ротом скляних дверцят. Тільки й залишилося, що голий стіл, високий стілець та просте чорне розп’яття на побіленій стіні. І посеред пограбованої кімнати стояв кардинал у розкішній червоній мантії, яка зовсім не пасувала до його розгубленого обличчя та ображено скривленого рота.

  Збігнєв Олесницький виїхав з замку на Вавелі у червоних носилках з кардинальським гербом. Шляхтичі та простолюд, які траплялися на його шляху, шанобливо вклонялися йому. А коли носилки, колихаючись, пропливали між двома рядами кам’яних будинків і зникали за рогом, усі полегшено усміхалися. Поляки втомилися від влади Збігнєва Олесницького. Їм хотілося вірити, що правління молодого короля буде щедрим та милосердним. Але деяким ставало страшно: чи впорається Казимир IV з нелегкою ношею?  

  Сонька стежила з вікна за від’їздом кардинала Олесницького і мовчки тріумфувала. Син увійшов у її покої і промовив:         

  - Я виконав твоє прохання, мамо.

  - Ти – моя гордість! – Сонька зворушено обійняла Казимира.