Повія - Панас Мирний

— Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, — зітхнувши сказав Кирило.

— Отакою і пропаду! — одрізала Мар'я. І всі надовго замовкли.

— А що, дівко: сидять-сидять та й ідуть? — обізвався нескоро Кирило, піднімаючись з-за столу. Христя собі встала.

— Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, — сказав Кирило.

— Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрінемося коли в городі, то признавайтесь, — повернулася вона до Христі, одказуючи на послідню Кирилову річ.

Христя Мар'ї, а Мар'я Христі одна другій відразу подобалися; кожна у другій почула щось собі близьке, рідне.

— Що воно за люди? — поспитала Христя в Кирила, одійшовши з гони від хутора.

— Де люди? — глянувши уперед, спитався Кирило.

— Там... де ми були... У хуторі.

— Люди?.. Йосипенки... Вони якісь мені далекі родичі доводяться... Нічого — добрі люди. Коли б не стара гаргара, а то всіх, як іржа залізо те, точить... Найбільше достається цій Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!

Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далі. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли — нога за ногою. Що думав Кирило — господь його знає, а Христя... Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матір, про село... Ті думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.

Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалі все чорнів, брався водою. По йому частіше та частіше попадалися проїжджі-прохожі: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горі засинів лісок; дим і курище здіймалося з-за лісу; якісь глухі клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серці росла все більше та більше.

Дійшовши до ліска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снігом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони піднімалися все вище та вище.

— Оце тобі й город! — сказав Кирило, коли вони зібралися на гору. Перед ними у долині розіслалося місто. Широкі улиці, наче річки, поперерізували його і вздовж, і вшир, і впоперек. По улицях сторожами виставились високі кам'яні будинки, червоніючи цеглою, виблискуючи вибіленими боками. Серед невеличких майданів тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамниці... Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомін та клекіт...

Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним світом, неначе кров'ю поливає...

Христі зробилося страшно... Місто здалося їй хижим звіром, що, притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими гострими зубами, наміряючись кинутись на неї.

— Ану, дівко, годі стояти — рушаймо! — мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.

Христя, наче підстрелена, струснулась... Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.