Повія - Панас Мирний

ЧАСТИНА ДРУГА

У ГОРОДІ

І

Красно грає весняне сонце на чистому небі; весело стрибає ного довге проміння в прозорому повітрі; теплий з полудня вітер віє понад землею і допомагав сонцю у його роботі... Всюди почорнілий сніг береться водою. Біжить вона з крутих бурт у глибокі долини, риє задубілу кору землі і мчиться ярами до річки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день і — вода здійме ту кригу угору, порве-поламає і понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну... Загуде-заклекоче вода, ламаючи містки, зносячи хисткі перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сількісь! Вода буде — та й убуде; аби мерщій сніг з землі, аби швидше сонце та теплі дощі спарили її, зелена рослина покрила чорну труду... Тоді тільки хліборобське серце зрадіє, оживе у йому надія! Тоді тільки поведе розщот чоловік — як йому бути: чи голодному зиму сидіти, чи ще й на продаж достане?.. Гірка та важка ти, хліборобська доле! Ранніми туманами вкрита, дрібними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гіркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматінкою обділено!.. А все кожну весну серце радіє, бо оживає в йому дурисвітка-надія...

Не зраділо сієї весни тільки Прісьчине серце, виряджаючи Христю у місто, у найми. Навіщо тепер ся весна, коли їй ні з ким стрічати? Навіщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не гріє заколілої душі, закляклого серця? Нащо ті зелені лани, густо зарослі підмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досі робила-працювала, рук не покладала... Тепер і те добро одняли від неї! Прийшли, силоміць взяли... і поведуть її, і оддадуть чужим людям на працю важку та невільну, на догану гірку та обридлу, на лайку-докори запеклі!.. За йо? Через віщо? Що кому вона заподіяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!

Не раділо й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матір'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на місто... За нею — плач та горе материне; перед нею — невідома наймитська доля... Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хіба від добра кида людина рідну сторону і йде між чужі люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частіше та рясніше... Христя, не примічаючи їх, налягає на ноги: не йде, а підтюпцем трюха...

Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волості за нею, щоб доставив на місце — провів і оберіг її в дорозі. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!

Кирило — немолодий чоловік; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-під котрих приязно визирали добрі карі очі. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то він ніколи й не перемінявся. Другі аби рік вибути — зараз і одпрохуються; а він — ні. Вийшовши з дворових на волю, не маючи наділу, він сяк-так справився на хату, приписався до мар'янівської громади, та як став соцьким — та й досі... З громади спадало на його долю скільки там жита, пшениці, ячменю, гречки... Хоч і невеличкі були ті податки, та він ніколи не скаржився, що мало; зате жінка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громаді очі... Усі знали Оришку як відьму і потроху побільшували плату, остерігаючись, щоб вона, бува, не заподіяла чого лихого. З того і жив Кирило — більше у волості та при волості, ніж дома. Туди він не часто забігав; хіба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив він гризні; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Він тікав від неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода — він зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: "Все то дурниця, окреме правди святої, — каже, було, Кирило. — Хоч нам і горе, доймають нас злидні та вороги, — та за нами правда... Не журися, бра! Помруть, як і ми, грішні, наші напасники... Помруть — та нічого з нагарбаного не візьмуть з собою! Всіх нас сира земля порівняє..."

Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливі доводи не раз спиняли гіркі батькові скорботи, не раз наносили спокій у його ображене серце.

Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гірких сліз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Він ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. — Легше... легшенько, дочко, — обізвався він. — Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, підіб'ємося... Аби надвечір до міста добрести. Пошкодуй моїх ніг старих та й своїх побережи — їм ще довго прийдеться топтатись!..

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порівнявшись з нею, витяг люльку і почав набивати. Ішли мовчки. Сніг дедалі все більше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому місці приходилось прямо брести. Сонце вище та вище підпливало, дужче та дужче угрівало, устилаючи могилки золотим світом, граючи по калюжках талоі води... Робилося тепло, аж жарко. Піт виступив у Кирила на лобі, під очима. Закинувши шапку аж на потилицю і розпустивши сіряка по волі, він плівся за Христею, розхитуючи довгим ціпком на всі боки, обминаючи обніжками калюжі. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слід у чистому, прозорому повітрі... Христя прямо чимчикувала шляхом.

— Ну, сьогодні снігу убуде! — обізвався знову Кирило, бажаючи зав'язати розмову. — Іч, як драглі ті, став — так водою і взявся!.. Коли б дало хоч до міста добратися... Певно, там, на гнилім переході, води тепер по коліна. Чого доброго, й не перейдемо. І втопитись можна, — додав понуро нарешті Кирило, теряючи надію вирвати хоч слово від Христі.

— Та коли б! — гірко промовила та.

— Що коли б? — спитався Кирило. — Утопитись?

— Атож! — різнула Христя, утираючи сльозу.

— Хай бог милує! Чого його топитись! Як іноді буває не гірко, а все краще жити... Тобі, молодій, і не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомічна зостається дома, а тобі чого? Молода, здорова... Хіба тобі робота страшна? Та як у городі робота, — то в селі удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобі не ходити, не жати, не в'язати... Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дівко. Аби здорова, а робота — що?! Я сам, тиняючись по світу, служив там і все добре знаю. Коли б не своя хата та не громаді послуга — пішов би й тепер служити... їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч і чужі, оже не бий ти на те, що чужі. Між чужими іноді краще, ніж між своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають — не стануть допікати... Не те що тут!