Повія - Панас Мирний

— Та коли б же ти знала... Коли б же ти бачила... Це ж при мені було... На моїх очах було... Як вона схлюпнула кип'ятку на руку... Зразу як огонь стала! А ні словом не обізвалася... От дурна! Сказано: з села воно — як та деревина необтесана!

То було Христі досадно, а то зробилося ще досадніше, коли вона почула гірку правду Загнибідиної речі... Справді: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої ріпи — і вона б не терпіла так довго, що аж до плачу дійшло... Ніт же, побоялася... Кого?.. Чого?.. Всього!.. І того, що налила на стіл, і того, що хазяїн дивився на неї... Бо — з села вона, бо — деревина необтесана!

Тут знову почувся їй заливний Загнибідин регіт. "Та й гіркий же цей Загнибіда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смішки..." їй пригадалися Кирилові слова: п'явка не чоловік! "П'явка, п'явка і є!" —думалося їй. П'явкою був, п'явкою і згине! А їй же прийдеться тут цілих півроку бути, півроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу... Господи! сьогоднішній вечір їй віком здався, а то ж — півроку! Він же з мене і кров виссе... Недаром його жінка така замліла та занепала... Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму віку!"

Такі думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачіпаючись одна за другу, вони односили її звідси геть — у село... до матері... Що то тепер там? Плаче, видно, мати. І не спить — плаче... Нещасна!.. Уперше зроду вона звідала такий різучий, такий тяжкий жаль по матері, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рідненької жалібниці, до своєї єдиної порадниці... Все б вона дала, що тільки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї нені старої... Що ж дасть вона? Що е у неї?..

Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собі його важке ярмо... "Ні, немає щастя й талану бідним на сьому світі і не буде ніколи!" — рішила вона.

— Христе! ти б потушила світло; нащо воно дурно буде горіти? — сказала їй з другої хати Олена. — Сьогодні вже нічого не будемо розпочинати.

Христя потушила... Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те місце, що їй прийдеться спати? Тут нічого не розбереш.

Вона приткнулася головою на столі на кулаці. Слава богу, рука її заніміла; тільки щось під серцем пече, за печінку тягне... Ба, вона сьогодні не обідала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пізно, її ніхто не питав, чи їла вона; вона нікому не казала. Та їй і їсти не хотілося. І тепер їй не то що хочеться — нудить тільки...

У кімнаті почалася розмова.

— Коли ж ти думаєш паски пекти? — питався Загнибіда.

— З завтрього почну, — одказала Олена. — Я не знаю, чи багато його напікати?

— Щоб стало, — одказав він.

— Ти все кажеш так: щоб стало. А скільки його треба? І торік, і позаторік пекла рівно. Позаторік же — ще й зосталося, а торік — як накликав гостей, то все в один раз поїли.

— Ну, от і вгадуй так... Щоб стало, та й годі!

Розмова затихла. Через кілька хвилин вона знову почалася.

— Ти от журишся пасками, — почав Загнибіда, — а мене друге журить. Он на одній чехоні рублів двісті убитку буде. Підсів мене сен рік Колісник! "Купи, — каже, — пополам візьмемо". Я й купив; а він, біс його батькові, від своєї половини і одкинувся. Тепер і підкидайся! Прийдеться у рів вивернути, та коли б ще і поліція не накрила. Сьогодні базарний проходив. "Петро Лукич! Петро Лукич! — гукає. — Що це з вашої лавки важким духом несе?" — "То, — кажу йому, усміхаючись, — через те, що ви ніколи у неї не зайдете". — "Ну-ну, — одказує, — не шуткуйте!.. Одберіть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю".

— Що ж, ти й одібрав?

— Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогодні заходе один: "Щось вона, — каже, — трохи припахає". — "То, — одказую, — почула одлигу, а риба — золото..." Витягаю спідсподу, щоб показати, а вона так і розпадається... Нічого — бере... От коли б Лошаков на завод узяв — гаразд би було. На днях забігав: "Бочку треба". — "Не зовсім, — кажу, — гарна". — "Та кат її бери! у мене робочі, — поїдять!.." Так от третій

день сьогодні, а щось не шле. Коли б узяв бочку — перевіз би! Сими днями сподіваюся бочку розпродати; а там коли з півбочки й пропаде — невелика утрата... Де наше не пропадає!

— А ти знаєш, що треба Христі шити одежу, — увернула Олена.

— Підожде! — одрізав Загнибіда. — Ми її більше ждали... Хто тепер, сими днями, буде шити? Самій же — ніколи буде. Після празника хай. Ще побачимо, яка з неї робітниця буде.

— Та цить! — промовила Олена.

— Чого цить?

Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити і слова, що про неї далі будуть казати.Та дарма!.. Розмова на тому й обірвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутні крамарські: хто кого обдурив, під'їхав, підсів...

Сумно стало Христі й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тії жалості, коли тільки й думки — як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!

— Христе! прибирай самовар, — нескоро кликнула Олена.

Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибіді заманулося повечеряти, — вечерю давала. Поти після вечері помила посуду, сама повечеряла — бралося вже до півночі. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до світу самовар становити: "Бо завтра день базарний, Петру Лукичу треба рано в крамниці бути".

"Людей труїти гнилою чехонею!" — подумала Христя, важко зітхнувши. Помостилась на лаві, загасила світло й собі лягла.

Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи — нічого не видно. Чутно тільки глухе шепотання з третьої хати... То хазяїни богу моляться чи шепочуться про бариші? їй яке діло? Вона, наморена ходою трохи не цілого дня, випадками сьогоднішнього вечора, зразу закрила натомлені очі. Сонне забуття обхопило, обняло її.

Христя відразу заснула. І не снилось їй нічого, ніщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й ніч, щоб усім спочивати. Та чи усім? А то що за світ колишеться у малій хатині? Ось він уже в кімнаті, серед його ясної хвилі чорніє чиясь постать висока... Хто то? Чого? То Загнибіда, босий, роздітий, з свічкою у руках, тихо, наче кіт той, викрався з кімнати, увійшов у кухню і, озираючись на всі боки, покрався у сіни. Злегка надавив він клямку, щоб не стукнула, одчинив двері, високо над головою держачи світло.