Повія - Панас Мирний

Пріська на другий день раненько пішла похвалитися Карпові своєю пригодою.

— Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався... — жалілася вона. — Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала... І що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

— Знаєте, Що я вам пораю? — каже Карпо. — Плюньте ви на його похвалки і на все... Вам громада одсудила — громада і знає про те. А він чим вам страшний? Що має очі ненажерливі? Наплюйте на його, та й годі!

І Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Пріську. Та чутка дійшла й до Грицька.

— Так, так!.. Вони піддали! Вони! — гукав Грицько. — Хай же тільки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибір зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопців та обпоювати їх зіллям. Відьми!

Люди, не розбираючи нічого, підхопили ту чутку і виплели, що буцім Пріська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто і бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пішла чутка-поговірка по всьому селу. Усі винуватять Пріську: то вона метиться на Федорові за дочку. Христя дуже голінна до хлопців, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпів... і от тепер за те, що Федір одкидається, Пріська і метиться...

Один Карпо заступається за неї.

— На суд його, багатиря, брехуна! — рає Карпо. — Що він славить вас на все село? На суд його тягніть!

Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька. Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку.

— Ну, що тобі сталося від того, що, може, і сказав усерцях яке слово чоловік? — питався суддя.

— Усерцях чого не скаже! — піддакував другий.

— А слава? — доводила Пріська.

— І не про тебе, бабко, говорять. І про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Пріська і вернулася ні з чим. А Грицько гукав по селу:

— А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на суді. Вони знали одно — чим суд кінчився, і по тому судили. "Уже б сиділа та мовчала, коли винувата, — казали їх гострі язики, — а то ще і на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже — зараз на суд!"

Пріська плакала, Грицько сміявся. Тільки то був сміх чоловіка злого, ображеного. Сміючись, у його серце кипіло, що Пріська позивала його. Як вона сміла позивати?.. Він тільки тим і жив, що шукав випадку, як би Прісьці віддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час ішов. Пріська жила собі на другому краї села і не відала, що Грицько заміряв, що пригадував. Людський поговір потроху стихав: видно, і людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федір видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясниці і масляна, настав піст. На середохресній у місті ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав і Грицько; так, без Діла поїхав, а пробув довше всіх. Він вернувся у вівторок на похвальній — радий, веселий такий. Коли зостався він на самоті з Хіврею, то витяг з гамана якийсь папірець і, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"

Хівря допитувалася, що то, та Грицько тільки махнув рукою і мерщій побрався до волості.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно