Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

«Кожна втрата веде до божевілля. Тільки хтось ходить колами… хтось підходить до прірви, милується і з пирханням іде назад… а хтось – із радістю стрибає в обійми безодні…»

«Ізабель – просто чарівна донька. І така мила, коли говорить про свої черевички чи береться грати фею! Я досі не можу їй сказати… Мені соромно – та я просто боюсь її відпустити…»

«Мені страшно. Мені моторошно. Кашель затягнувся. Чому він не проходить? Чому проста застуда ніяк не бажає іти?..»

«Я мушу їй сказати. Та я не можу. Не вистачає сили волі, сміливості… Та й навіщо їй це? Навіщо дався їй цей головний біль, ця марна надія? Так, я сам вчу її вірити в диво… а в самого тієї віри – ні краплі!»

«Я так боюсь… боюсь загинути… і боюсь залишити її саму… І краще б вже саму – та вона залишиться з Маргарет!»

«І все-таки це неправильно. Я поганий батько. Маю двох чудових доньок, а навіть перед смертю думаю лише про чужу… І тут Маргарет права, що так мені докоряє…»

«Вона настільки змінилась, що їй страшно сказати криве слово. Вона стала якась темна… І ходить вдень, як сама Ніч, як незборимий морок, як та, про кого всі бояться навіть згадувати… Я ні разу не бачив, не знаю, що вона робить – та вона почала коїти щось страшне…»

«Я так хочу жити… та шансів немає. Хвороба невиліковна. І я повинен їй все розказати. Та все одно не вистачає сил…»

«Ні, я не зможу. Не хочу нищити її маленький казковий світ…»

«Якби ж мені ще кілька тижнів, якби ще кілька днів… Але часу немає. Хвороба смертельна. Хвороба невиліковна. І всі це знають. І всім це байдуже. Тільки не Ізабель… Та як вона поставиться до мене, коли дізнається? Ніколи не думав, що я такий боягуз!»

«Перо вже випадає з рук… та я вирішив. Я зроблю так, як звик робити. Розкажу їй казку. Я розкажу… а зрозуміє чи не зрозуміє – залежить тільки від неї. Захоче чи не захоче перебрати на тендітні плечі мій тягар – цей вибір підсвідомо її».

Останні слова набатом відлунили в голові, і я різко закрила щоденник. І відкинула геть. Чимдалі… щоб не бачити, забути, не думати… Тільки ж не вийшло.

Ноги підгинались, а я вперто пленталась пустим коридором. Вже була ніч. Пропустила вечерю. Нарвусь на скандал. Тільки мені абсолютно начхати.

Прочитане не в’язалось в голові.

«Та це так схоже на пригодницький роман! Пригоди у стилі страшків… А ти хіба не чула, що в моді романи з поданням особистих щоденників? А ти хіба не знала, що твій батько любить писати казки? Значить, тебе робити героїнею романів можна, а про себе щось скласти – то вже табу?..»

Тільки ж не вийшло. Тільки план провалився. Захист не встояв, і все єство роздиралось від болісних усвідомлень…

Ледве доповзла до кімнати. Звалилась на ліжко й наказала собі спати.

«Ти завтра подумаєш! Ти завтра все вирішиш! Ти завтра всіх порвеш…»

А ліжко муляло, як не своє… Та нарешті вдалося заснути. Тим нестерпним, неспокійним сном, після якого думаєш, що краще б не спав. Коли кошмари сняться один за одним, і безжалісний світ ще дужче тисне на тебе своєю вселенською вагою…

Тільки недовго я спала – мене збудив посеред ночі чийсь відчайдушний крик.