Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун
Я тільки злегка відкрила сторінку – а якась невідома сила примусила мене відсахнутись. Так чекати – і так вражатися від несподіванки! Так сподіватись – і так боятись! Кількох рядків, які відкрилися зору… кількох рядків, написаних такою знайомою рукою… із лишком вистачило, щоб мене притиснуло до протилежної стіни, а єство затопилось морем перемішаних почуттів.
«Таточко! Мій любий таточко! – забриніла душевна струна. – О Небо, чому його нема?!»
«Ти знову рюмсаєш, як мале дівча? – стиснула кулаки. – А, ні: як головна героїня сентиментальної п’єси. Для кращого ефекту ще можеш зомліти чи з відчайдушним криком кинутися до блокнота і почати засипати його поцілунками…»
Я завжди злилась на себе, коли відчувала, що не витримую, що ось-ось із очей покотяться сльози. Дівчатам із романів дозволено бути сентиментальними – а я перечила сама собі. Слабка дівоча натура не розуміла того, що диктувала їй розсудливість та впертість. Мозок бив у всі дзвони: «Ганьба!», а тендітна незрима струна заводила: «Поплач!..»
А втім, я подавила хвилинну слабкість та взялась міркувати. Виходить, батько знав про ходи. Дівоча жилка обурилась: «Чому ж не сказав мені?» Проте ділитися такими таємницями із семирічними дівчатами щонайменше нерозсудливо та безвідповідально.
І знову мені защипало в очах: «Сім років! Сім років! Більшість дітей навіть не пам’ятають утрачених батьків, якщо знали їх так мало! А я пам’ятаю. Його образ закарбувався мені в душу, кожна казка, що він мені розказав, що ми склали разом, відлунює мені теплим шепотом… О! Утратити такого батька, як він – це втратити сотню батьків! Я втратила його, та ніколи із цим не мирилась: вишукувала кожну згадку про нього, витрушувала останнє слово зі слуг та знайомих… Я бачила зім’ятий аркуш, помережаний його рукою – і хапала, пригортала до серця, вивчала кожну літерку й кожен завиток! Ось звідки я так знаю його почерк! Та ми не встигли… не встигли побути щасливими. Я не встигла дорости, щоб він мені розказав!»
«Але казку… він розказав», – несподівано усвідомила я. Чи «не казку»?..
А раптом я дізнаюсь це сьогодні ж? Раптом усі крапки стануть над «і», щойно я розгорну щоденник?..
Прагнення знати подало імпульс в тіло, і я рушила до блокнота. Стара шкіряна палітурка, потерта і подерта, загартована в численних боях з підступним воїнством Клану Лабіринтових Пацюків… сумно виділялась серед клаптів пошматованого паперу.
«Це ж скільки безцінної пам’яті погризли бездумні тварюки!» – скрушно зіщулилась я. Та погляд наткнувся на пропущену деталь, і чергова несподіванка різонула по серцю. Поміж всіх бойових шрамів на блокноті досі виднілося тиснення.
І до того знайомим виявився візерунок, що мозок одразу взявся прокручувати картинки…
«Яка ж у тебе мальовнича клякса!» – пхинькала Іветта.
«І ти ще питаєш, чому я щоразу так наполягаю на високих комірцях?» – суворо запитувала сеньйора Лефевр, чим змушувала засоромлено прикривати плече.
Ще не плече і ще не шия, та з лівого боку – отам знаходилася горезвісна родимка. Тільки батько називав її «трояндою в полум’ї»… І саме цей візерунок був виконаний на блокноті.
«Та чи схибнулись вони всі – чиїсь родимки на палітурки переносити?!» – обурився здоровий глузд.
А руки вже тягнулись до блокнота, розгортали сторінки із твердим переконанням: у цьому щоденнику мусить бути щось таке, що змусило батька ховати його в потаємній кімнаті.
Світло вже погрожувало покинути це глухе місце, та виявилось, що в одній із шухляд комода зберігається ціле море свічок. Тож я із професійним виглядом відновила освітлення, вмостилась у візерунчастому кріслі – та зі щемом у грудях почала читати.
Перший запис починався словами: «Його немає вже два дні. Бачить Альтарр, я досі сподіваюсь, що він вирветься – але Найтара не втримує моїх надій…»
Звучало, як в пригодницькому романі, та якщо враховувати, що оформлено це все, як у зразковому щоденнику, і належить батьку – то початок мені не сподобався!
«А Маргарет…» – на цих словах я завмерла. Маргарет… тільки батько міг собі дозволити називати так крижану сеньйору Лефевр!
Проте я оговталась від незвичного імені та повернулась до читання.
«А Маргарет ніяк не оговтається від втрати. І я впевнений: біль такого масштабу не пройде ніколи. До нього можна тільки звикнути й змиритись. А ночами все одно душитимуть розпачливі сльози, і примарна рука здавлюватиме впоперек горла… І мені також болить, але в наш час душевні томління – завелика розкіш, щоб їм віддаватись. А надто тоді, коли за будь-яким поворотом на тебе чекає смертельна небезпека…»
Сяк-так переварила прочитане й взялась до наступного запису:
«Сьогодні нас ледве не зловили. Маргарет узяла істерика, і вона так кричала, що на її голос збіглась вся округа… Я ледве її втихомирив, але, бачить Альтарр, це було всього зменшення звуку. А прокльони нікуди не ділись. Вона проклинала Еглірру, проклинала світ… і проклинала його, наче він в чомусь винен.
З відчаю ходив у розвідку – та їх досі нема. А від чуток, що розходяться королівством, цей розпач тільки поглиблюється… Якщо так піде й далі, нам доведеться втікати без них. Тут небезпечно. Смертельно небезпечно. І особливо для немовляти!»
