Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун
Пульс мені почастішав. Це дивне, це пронизливе відчуття… ніби я не вперше чую цю історію… і знаю, що буде далі!
Пацюки погризли увесь низ, і змирившись зі втратою, я мусила обходитись уривками.
«Ми ледве проскочили. А вже під вечір кордони охоронялися так, що не прослизнула б навіть миша… Довелося продати свій меч. Від голоду вже скручувало животи, а він добротний, і грошей виручили достатньо. На кілька днів вистачить. Якщо, звісно, нас не вистежать і не відберуть ці кілька днів…»
«Маргарет дуже тяжко… її вхопила гарячка. А всюди – чужі землі, чужі люди, чужий світ. І ніхто не допоможе, не спитає, що сталось… А від криків немовляти закривають вуха і проходять повз… Маргарет страшенно марить і думає, що воно її. Я не знаю, що робити. Найтара відвертається від мене, Евельтера не спішить із підказками. Нам потрібна їжа, житло чи хоча б коні. Я міг вкрасти… та, бачить Альтарр, міг лише фізично. А духовно, морально… душа ніколи не дозволить! Хіба що, коли помиратимемо. Та дивлячись на наше нинішнє становище… навіть тоді я не зможу себе пересилити».
Я не вірила зжовклим аркушам. Невже це все про мого батька? Невже отак його життя побило, а він ні слова не сказав?
«Бачить Альтарр, бій врукопаш ніколи не був моєю сильною стороною… Та коли я побачив, як троє головорізів обступили беззбройного чоловіка, не зміг стояти осторонь. Маргарет хапала за руки й кричала, що я погублю і її, і дитину – та я все одно кинувся рятувати абсолютно незнайому людину. Ну, що поробиш? Звичка! І ось тоді я знову повірив у диво – незнайомець виявився благородним сеньйором, і тепер у нас є дах над головою…»
Я ривком перекинула, може, з двадцять сторінок.
«Мені здається, що смерть вже записалася у наші регулярні попутники… Вона ходить за нами по п’ятах і не відстає ні на крок… Фонтен Жан-П’єр, наш любий благодійник, покинув цей світ! Бачить Альтарр, він був зовсім самотній. Ніхто не прийшов попрощатись, ніхто за ним не плакав, не страждав… Хіба Маргарет заплакала. Тільки вже не від туги – вона знайшла його заповіт. І тепер увесь цей маєток належить нам…»
«Я хотів продати й повернутись. Але Маргарет не дозволила… Сказала, що Леандро й Беніта приречені. А я все одно в це не вірю, Найтара не покинула серця!»
«Куплене дворянство! Мені так гидко і так нудить від однієї згадки про це! А Маргарет тішиться і стрибає від щастя… Та я не проти. Хай радіє. Якщо їй так легше, якщо вона знайшла, чим перебити спогади – хай радіє, хай забуде…»
«Я вже думав, що нас облишать в спокої – та шпигуни бестії Сандоваль навіть тут. Сьогодні ми зіткнулися віч-на-віч. І мені довелося убити. Бачить Альтарр, він дізнався забагато. Він міг нас погубити. Від згадки про його розпачливі крики й досі йде мороз поза шкіру, та хіба ж я міг…»
Мені так стиснуло груди, що я ледве не почала задихатись. Чистий жах скував мене – від того, що це щоденник, і від того, що він батьків! Не подужала дочитати сторінку та перегорнула на наступну.
«Змінили прізвище. Може, так не знайдуть… чи довше шукатимуть… Від Леандро й досі жодної звістки. Невже вони загинули? Невже та бестія вже їх погубила?!»
«Повірити не можу, та Маргарет носиться із немовлям, як з рідним. Материнські інстинкти взяли своє! Можливо, дівчинка навіть не зрозуміє, що стала сиротою…»
Серце вже калатало, як божевільне, і я гортала сторінку за сторінкою, не дочитуючи до кінця, виловлюючи фрагменти…
«Маргарет завагітніла! Не вірю нашому щастю! Після стількох бід, переживши стільки горя – у нас знову з’явився шанс на нормальне життя!..»
«Двійня! Двійня! Досі не вірю, що щастя усміхається нам! Назвали Іветта та Елеонора. Ніяк не натішимось…»
«Маргарет змінилась. Вона носиться тільки із двійнею. А донька, що колись їй так поріднилась і стала такою розрадою – для неї вже чужа…»
«Мені страшно признатись навіть пред Альтарром… та я полюбив її більше, ніж своїх рідних. Це неправильно, та я ні чого не можу вдіяти. А вона така мила… така тендітна… і так мило простягає до мене свої рученята…»
Ні! Ні! Ні! Що він пише?! Нащо він це пише?!
«Із Маргарет щось сталось. І мені моторошно. До мурашок по шкірі, до морозу по спині… У ній щось наче переламалось, і вона знову згадала. Я вже повірив, що вона забула, та болісна втрата знову відгукнулась на її обличчі. Тільки його вона вже не винить. Тепер вона винить її. Мою крихітку, що зараз так солодко спить у колисці…»
«Я не лікар, та мені здається, що морок Трівалла огортає її. Вона вже не та, кого я знав. Вона вже схожа на Аннету. Не вистачає хіба коронного хихотіння гієни… Колись вона кохала мене, та зараз у її очах – замерзлі океани…»
«Вона зірвалась і кричала, щоб ми її комусь віддали… І мені довелось пояснити, що швидше я віддам того, хто це пропонує…»
«Ніколи не пив. Та в світлі цих веселих обставин вже скоро почну…»
«Прокинувся вночі від дивного шуму. Але від жаху, що я побачив, ледь не зомлів – Маргарет стояла над колискою з ножем…»
«Вона все більше віддається Тріваллу, вона повільно божеволіє, і це так страшно, що не передати словами… Вона уже не та, кого я знав. Вона уже не та, кого я любив. Тепер вона та, кого ні на мить не можна залишити з донькою…»
