Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

Аж тут із кабінету долинули звуки – хтось відчиняв двері – і мене переклинило.

«Залишитись тут і перший раз побачити матір в її кабінеті? Чи просто дати драла, згадавши дитячі страхи? Та хіба мене хтось тут побачить? А якщо все ж…»

Двері в кабінет відчинились – і тільки за кілька хвилин я усвідомила, що стою бозна-де і тулюсь до стінки. Перед очима спливло обличчя матері: завжди холодне, різке – і моторошне до мурашок. Непояснимий, абсурдний страх мене поборов, і я просто дала драла.

Тинялася туди-сюди й картала себе за свою слабкодухість. Боятися власної матері! Жахатись людини, що мала бути найріднішою на світі! Та це просто тупість! Який же це сором!..

Та я – могутня приборкувачка диких жеребців! Та цих лютих, нескорених створінь, яких сахаються найвідважніші воїни, я вкладаю одною лівою! Та я навіть павуків не боюсь! Пацюків не боюсь! (майже не боюсь)

Чому ж такий жах проймає мене, щойно я стрічаюсь із рідною матір’ю?

Усі закони логіки заперечували цей феномен, проте істина залишалася істиною: я боялась сеньйору Лефевр. Я не мала жодного пояснення, жодного виправдання цьому безглуздому страху – та це нічого не змінювало.

Щоразу, коли вона дивилась на мене, мене розбирало незрозуміле почуття вини – жагучої та непоправної. Було в її погляді щось дивне, щось таке, чого не опишеш словами, та обов'язково відчуєш хвилями мурашок, що сиплються шкірою.

Інколи я рилася у спогадах: з якого моменту зародився цей жах? Я боялась її завжди чи була якась подія, що підштовхнула до цього?

А проте, не тільки в мене сеньйора Лефевр викликала подібну реакцію. Здоровезні, широкоплечі гвардійці у почесних мундирах тремтіли перед нею, ставали маленькими й безпомічними, не могли дивитися їй в очі... Слову сеньйори Лефевр не перечив ніхто!

Раптом погляд мій наштовхнувся на свічку. Слабенький жалісливий вогник погрожував відійти в небуття. Не заперечуватиму, що блукати в суцільній темряві серед закручених та недосліджених потаємних ходів – одне з моїх улюблених занять, та я вирішила відкласти цю насолоду.

Крутнулась кілька разів, не впевнена, по яку сторону вихід. Нарешті пішла навмання, вирішивши, що хай яким заплутаним видається цей лабіринт, насправді він має чітку структуру: проходи із «глухими кутами», що ведуть до кімнат у маєтку, обов'язково сходяться у центральному коридорі. Незабаром я на нього натрапила. А повернутись звідти до приміщення під бібліотекою не склало труднощів – моя свічка саме згасла, та попереду замайоріло слабке світло: воскові красуні в канделябрі виявились довговічнішими. Зітхаючи, я пройшла до столика й завалилася в крісло.

Але планам заспокоїтись не судилось здійснитись: дикий шурхіт порушив мою тишу – і я злякано скочила з місця. Темний силует копошився на комоді та рвав на шмаття папір. Аж ось він повернувся – і я впізнала знайомі злісні очі. Знову той пацюк! Сидить і прямо переді мною гризе якийсь блокнот!

Так, стоп: що за блокнот і чому я його раніше не помітила? Та цей пацюк від нього й згадки не залишить!..

Усередині прокинувся інстинкт захисника, і, миттю підхопивши зброю, я метнулась обороняти майно. Солома з віника захарастила всю кімнату – але ворога успішно прогнали.

Я задихано відкинула войовниче знаряддя і з непевним хвилюванням підійшла до комода. То що це за блокнот і кому належить? Колишньому власнику… чи батьку? Простий записничок, облік комерційних справ чи…

А проте, закони жанру взяли своє – переді мною був щоденник. Ну, дійсно: де ще можна зберігати таку важливу й особистісну річ? (як не на обідньому столі пацюків)

З деяким обуренням відзначила, що краще б цей безвідповідальний власник додумався сховати щоденник в шухляду. Та наступної миті забрала всі слова назад: знайомий почерк відгукнувся у свідомості, і я похитнулась. Щоденник був батьків.