Повія - Панас Мирний

— Тоді у городі всі казали, що через вас, — додав Книш.

— Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала... Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

І Книш, і Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись і зачухавши потилицю, сказав:

— Уже мені сі баби! Ну, баби... Прислужник приніс чай, вино і ром.

— Ах, это хорошо! — мовив Проценко і присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш і Рубець підлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Він часто схоплювався з місця, зачинав ходити по халабудці, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан — гарячий, знову піде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горілка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервоніло, очі потускніли, він часто скидав своє пенсне, протирав і знову чіпляв на ніс.

— Григорій Петрович! Здрзстуйте! — хтось голосно і жирно привітався до його, коли він знову вийшов був проходитись. — Ви самі? Що ви тут сновигаєте?

— Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

— Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто він? Де він? — замовив той же голос, так знайомий Рубцеві, а проте незвісно чий.

Тільки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозі халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловіка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима і чорними усами. Рубець зразу пізнав Колісника. Той і голос, дзвінкий та гудючий, такий і на зріст високий та бравий. Тільки наряджений інакше. То було у довгій суконній каптанині, а тепер у короткополому сертуку, штани не сині китаєві в чоботях, а рябі якісь на випуск, чобітки невеличкі, скрипучі, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг від дзиґарів теліпається, на руках золоті персні дорогими камінцями грають.

— Антон Петрович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим!—гукав Колісник, прискакуючи до Рубця, і поліз цілуватися.

— Бач, де вони примостилися! Зібрались утрьох земляки собі та й... чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю і я з вами чарочку ромку.

— Костянтин Петрович! А може, чайку? — попитав Проценко.

— Ні. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашій часті. А то і в земстві кажуть, що я мужик. Так уже мужиком і буду. Будьмо здорові. — І він зразу перехилив чарку.

— Ну, як же ви поживаете? — запитав він у Рубця. — Чув, службу перемінили, по земству пішли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопітна тільки служба. Ніколи і на місці не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди місток біжи строїти, туди греблю гатити. Страх діла! І в городі покійно не посидиш. Воно як пани — всюди пани. Он і мої товариші — вибрали собі панське діло — сидять та пишуть, а ти, Колісниче, котися. Куди стріло, туди й бріло! Оце перед собранієм тільки й спочинеш. А там — гайда! З повозки і не злазиш.

— Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок іде, іч, як роздобріли, — усміхнувся Книш.

— Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Діло не стоїть. Ох! І забув попитатися, — повернувся він до Проценка. — Бачили диво?

— Яке диво? — спитався той, присмоктуючи холодний чай.

— Як яке диво? — скрикнув Колісник. — Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки — так так! Повногруді — от! Куценькі платтячка — так! ніжки — такі, позатягувані у блакитні чулочки. А личка — одно рожа, друге лілія. Зроду-віку не бачив кращого нічого. А найпаче одна — Наташка. Як там у казках кажуть: на лобі місяць, на потилиці звізда?

— Ну, вже й пішов розписувати! — знову увернув Книш.

— Е, це вже по його часті! — додав і Проценко.

— Не вірите? От побачите. Незабаром почнуть співати. Побачите.

Книш і Проценко почали реготатися, який Колісник охочий до дівчат.

— Було колись — кожна руба становись! А тепер що? Нікчемний став. От так ще побазікати, полюбуватися, а до діла — ні к бісу! — одмагався Колісник, наливаючи знову чарку рому.

У садку тим часом народ зашумів, всі пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть співати! Зараз!"

— О-о, ходімо, ходімо! — заметушився Колісник.

— Ну, чого його? — умішався Рубець. — Хай уже ідуть молодші. А нам, старим...

— Хіба і старого кров не гріє? Ходімо. — і, покидавши недопитки, усі кинулись чимдуж до вокзалу. Колісник ішов уперед і тяг за руку Рубця, котрий ніяк не поспішав за швидким і вертлявим своїм земляком. Проценко і Книш чимчикували з боків. Коло вокзалу була така давка і тіснота, що страх; неначе бджоли обліпили невеличкі вічка своїх уликів, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одівшись, цілою купою сунули. Посунулись за другими і наші і зразу метнулися одбирати найвиднішого місця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрій спереду рядком уже стояли арф'янки і прикро позирали то в той, то в другий бік; у деякої непримітна усмішка пробігала на устах, грала на блискучих очах. З усіх сторін тільки й чулося дивування.

— Он, ото Наташка. Середня. Дивіться. Дивіться-бо! — крикнув Колісник, упираючи очі на середню дівчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так ішлося до її білого, як сніг, тіла, вона, наче лілія серед пучка квіток, виділялася серед своїх товаришок.

— У-у-у! — загув Проценко. — Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! — здивувавшись, каже він Колісникові.

— Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобі місяць, на потилиці зорі! Козир — не дівка!

— Постойте, постойте. Вона нагадує щось мені знайоме, — знову почав Проценко. — Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять. Де я бачив таку?

— Нігде! Нігде в мирі, хіба, може, коли приснилася така! — сказав Колісник.

— І я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, — додав Рубець, упиваючись очима в лице дівці. Та стояла і спокійно переводила свій гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрілась очима з Проценком. Тихе непримітне дивування, схоже на страх, заблищало у її безодніх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась і зразу перевела очі у другу сторону.