Повія - Панас Мирний

— Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! — гукав лютий Проценко.

А з-за штори донісся до його дзвінкий оклик дзвінкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"

Папаша шось буркнув, а одвітний поцілунок перервав його бурчання. Незабаром після того усі бачили, як п'яний Колісник, узявши під руку Наташу, повів її через вокзал, садом, прямо до виходу і, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.

— Та кого вона назвала? — допитувався Рубець у Проценка, що після того наче опльований ходив по садку. — Мені почулося, наче ім'я моєї жінки.

— А так ЗДУРУ перше збрівше на ум мення, — одказав Книш. — Хіба ці повії задумуються над чим?

Проценко мовчав, ідучи схилившись коло їх. Він недовго після того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем і Рубцем і пішов з садка. Щоб трохи вихмелитись, він не взяв звощика і пішов пішки. Ідучи улицями, думка його, як він не одганяв її, знай, вертілася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незірване зло у серці. "Що за мення викрикнула вона тоді? Пистини Іванівни? Яка Пистина Іванівна?" Окроме Рубцевої жінки, він не знав нікого з своїх знайомих. Що Рубцева жінка з ним загравала, він пам'ятає. Та почім же цій повії звісно? Хіба Колісник успів усе розказати?

І він, дійшовши до своєї квартири, з усієї сили потяг за ручку дзвінка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася...