Міфи України - Автор невідомий

Апокрифічні твори проникали в Південну Русь насамперед з Візантії, Болгарії і Сербії у формі апокрифічних книг або вставних у різні збірники легенд. Професор Є. Голубинський, по збережених донині рукописах домонгольського періоду і по згадках у тодішніх пам’ятках, перелічує такі рукописи домонгольського періоду руської історії: 1) «Сказання Агапія, чому залишають родину й домівки свої» — у травневій Четьї-Мінеї XII століття14 Московського Успенського собору, 2) «Сказання Афродітіана про дивину в Перській землі» — в Толстовському рукописі

XIII століття, 3) «Ходіння Богородиці по муках» — у Троїцькому лаврському збірнику XIII століття, 4) «Глибинні книги», згадувані у «Житії Авраамія Смоленського»[5], 5) «Видіння пророка Ісаї», — у травневій Четьї-Мінеї Московського Успенського собору, 6) «Ліствйця патріарха Якова», перекладена з «Палеї»[6], 7) «Параліпоменон пророка Єремії» — у травневій Четьї-Мінеї Московського Успенського собору, 8) «Слово Мефодія Патар-ського», згадуване давнім літописцем, 9) «Житіє Нифонта і Панкратія» — в Четьї-Мінеї XII століття, 10) «Заповіти 12 патріархів», перекладені з «Палеї».

Без сумніву, апокрифів та апокрифічних сказань у домо-нгольський період було незрівнянно більше в обігу на Русі, однак давні списки їх втрачені або ще поки не розшукані. Принаймні у найдавнішому (XI століття) південнослов’янському «індексі» апокрифічних і «відлучених» книг, який являє собою розширений третій відділ «індексу», приписуваного звичайно Антіохійському патріархові Анастасію Синаїту (599 року), і вміщений у нашому рукописному Номоканоні

XIV століття під заголовком «Правило Лаодикійського собору», перелічений доволі довгий ряд «невиправлених», або (як трактує інший список того ж «індексу») «потаємних», крім згаданих у статті Анастасія, книг. З таких «невиправлених», «потаємних» книг, яких немає в статті Анастасія Синаїта, але які оберталися в південнослов’янській літературі в перекладах і встигли вже звернути на себе увагу Церкви як твори, що облудно прикривались авторитетом старозаповітних і новоза-повітних осіб, Номоканон XIV століття вказує такі, не згадувані в жодному з доти відомих грецьких «індексів»: 1) «Питання Івана Теолога, який запитує Аврама праотця на горі Еле-онській», 2) «Питання Варфоломійові до Богородиці — лож-ная писанія», 3) «Дванадцять Яковичів» (якщо лиш це не «Заповіт 12 патріархів», що найімовірніше), 4) «Епістола про тиждень», 5) «Наймення янголів», 6) «Пря диявола з Христом», 7) «Про Соломона царя та про Китовраса байки і жарти», 8) «Про службу Таїнств Христових… — єретик писав». Отже, очевидно, що упорядник вказаного «індексу» керувався при його впорядкуванні не лише статтею Анастасія Синаїта, але — і це особливо важливо — наявним складом апокрифічних писань у сучасній йому слов’янській літературі: він перший вніс до свого покажчика непомічені грецькими «індексами» апокрифи, оригінали яких були грецькі; він же поклав початок «індексу» «ложних» писань, які мали суто слов’янське місцеве походження. Упорядникові, при цьому, не можна відмовити в широкому знайомстві з творами сучасної йому слов’янської літератури. Назви грецьких апокрифів він цитує самостійно у тому вигляді, як знаходить їх у слов’янських рукописах, або ж зі своїми глосами, які свідчать, що зміст цих статей відомо йому з безпосереднього знайомства. Називаючи серед «ложних» такі твори, які вже віднесені були до апокрифічних грецьких заборон, упорядник і тут залишається самостійним, то доповнюючи, то обмежуючи свідчення своїх візантійських джерел. Нарешті, в «індекс» його внесені і книги болгарські, як, наприклад, писання попа Єремії, що прикривалися іменами новозаповітних святих.

Особливою повнотою відзначається в «індексі» відділ єретичних творів, що з’явилися в літературі слов’янській. Вперше стала відчутною на слов’янському ґрунті потреба відсторонити «грубих людей» од «спокуси ложних словес». І ці «ложні словеса», що спокушали грубих невігласів, майже виключно зобов’язані своїм походженням попу Єремії; дивовижна живучість їхня як у південних слов’ян, так і в нас на Русі пояснюється тим, що піп Єремія у своїй літературно-пропага-торській діяльності був власне лише збирачем народних забобонів; чужій, занесеній єресі і чужим легендам він надав народного характеру і зробив їх популярними переказами.

Занесені були апокрифи та апокрифічні сказання в Південну Русь почасти грецьким і південнослов’янським духівництвом, без якого, за відсутністю належної кількості власних більшою чи меншою мірою підготовлених кандидатів священства, предки наші тривалий час не могли обходитися. Внесли, так би мовити, в цю справу свою лепту допитливі торгові люди при торгових зносинах з Візантією і Болгарією. А щодо власне «місцевих» апокрифічних сказань, тобто пов’язаних зі священними місцями Палестини, почасти Константинополя і Афона, то вони були засвоєні руськими прямо й безпосередньо, під час ходіння на прощу у Святу Землю, і рознесені в усних, а також літературних переповіданнях «калік перехожих» — прочан землі Руської. Повернувшись зі святих місць, прочани вважали, що вони навіть не мають права мовчати про ті дорогі для віруючого християнина предмети, які вони бачили на власні очі, про які чули на самому місці усні перекази, що пережили багато віків. Передати бачене і почуте в мандрах «вірним людям» ставало для простодушних прочан релігійним обов’язком, і, притлумлюючи в собі усвідомлення своєї «грубості й нерозум’я», вони іноді описували свою мандрівку, щоб «не відвернути милості Божої від себе». В місцях земного життя Спаси-теля прочан оточувала довга низка місцевих народних християнських переказів, і це велике ціле східнохристиянського епосу, відбите в апокрифічних євангеліях і діяннях апостольських, було для них найкращим коментарем до того, що вони бачили в Палестині. Монументальні пам’ятники минулого лишаються мовчазними, якщо їх не пояснить живе слово. «Неможливо без проводиря, — говорить ігумен Даниїл у своєму «Ходінні у святу Землю», — як треба ходити і без мови добре пізнати й роздивитися всі святі місця». І ось руський ігумен знайшов в одній лаврі «мужа святого, старого деньми і книжного вельми», який вказав йому всі святі місця в Єрусалимі і поводив його по всій святій Землі. Він розповів йому все, «зі святих книг належно вивчене». Так, неподалік од Веф-лиєму Даниїлу показали місце, «де свята Богородиця бачила двох людей, один з яких плакав, а другий сміявся»: легенда з «Первоєвангелія Якова», що ним постійно користувався «книжний вельми» проводир ігумена під час своїх пояснювальних розповідей. За версту від гробу Рахілі Даниїл бачив місце, «де свята Богородиця сіла на осла, коли під Нею Суще во чреві Її мало з’явитися на світ; і тут є камінь великий, саме на ньому відпочивала свята Богородиця. А від того каменя